Народні оповідання. Український фольклор. Конспекти лекцій
Численна група жанрів неказкової прози — народні оповідання. Їхній зміст викладено здебільшого від першої особи — очевидців чи учасників подій.
Оповідання — народний твір епічної чи епіко-драматичної форми про події із сучасного життя, який хронологічно не виходить за межі того, що міг бачити або учасником чого міг бути оповідач.
Оповіді очевидців дійшли з найдавнішої доби, свідченням чому є «Повість минулих літ», записи мандрівників, судові протоколи й акти. Їх систематичне вивчення почалося всередині ХІХ ст. На думку І. Франка, фольклористи «полювали на пісні, казки, вірування, легенди, і їм ніколи було прислухатися до тих широких, невимушених і на око безпрограмових розмов селянських, у яких мов у калейдоскопі переливаються їх щоденні, не раз на око сірі та нецікаві справи». Чи не єдиний виняток у тому масиві записів — «Записки о Южной Руси» П. Куліша.
Жанрово-стильову строкатість оповідань помітив М. Добролюбов, що відображено у термінології, якою він користувався: «звістки», «плітки», «думки, задачі і рішення», «відверті міркування», «ефемерні розмови», «чутки, усні сказання й сучасні замітки». Українські фольклористи здебільшого використовували поняття «бесіди», «розказки», «гутірки», «оповідки», «оповіді», «історії», «притчі», «бувальщини», однак за сталістю вживання найпоширенішим виявився термін «оповідання».
Перша спроба наукового класифікування неказкової прози належить М. Драгоманову («Малорусские народные предания и рассказы»). Найповнішою науково обґрунтованою в ХІХ ст. вважають класифікацію оповідальної народної творчості, запропоновану І. Франком і В. Гнатюком, в основу якої покладено літературні форми. Дослідники виокремили в усній народній прозі казки, казки про тварин («байки звірячі»), новели, анекдоти, фацеції (подібні до анекдотів лаконічні оповіді), оповідання міфічні, оповідання про осіб, події й історичні місцевості, притчі й апологи (історичні прозові чи віршові оповіді морально-повчального змісту із обов’язковою сентенцією).
Оповідання почали привертати увагу фольклористів як багатий матеріал про суспільні і побутові явища народного життя. Підсумком багаторічних досліджень і дискусій щодо народної прози стала класифікація К. Чистова, який найбільш об’єктивними критеріями її диференціації назвав час (давній, менш давній, теперішній), локальну прикріпленість чи неприкріпленість, наявність чи відсутність надприродних персонажів і ставлення оповідача до подій.
Розрізняють такі жанри народних оповідань: діалоги-імпровізації; перші враження, повідомлення про побачене, почуте, пережите (спогади безпосередніх учасників подій і чутки та поголоски); медитативні оповіді (сповіді та роздуми); родинні спогади; товариські бесіди; оповіді бувалих людей, майстрів-оповідачів.
Сюжет усних оповідань побудований переважно на одному чи кількох епізодах, об’єднаних тематично й асоціативно. Предметом зображення є щоденна або визначна подія, важлива для певного кола людей. Основні жанрові ознаки народних оповідань — докладність, крупний план зображення, емоційність, безпосередня орієнтація на слухача, імпровізаційність, неусталеність форми, важлива роль асоціативних зв’язків у композиції і тематичному доборі епізодів для розказування. Ці твори виконують інформативно-пізнавальну, естетичну і дидактичну функції, значною мірою залежать від майстерності, художнього і загальноестетичного рівня оповідача.
За своєю природою народні оповідання близькі до побутових казок, легенд, переказів, анекдотів. Від казки їх відрізняють окремі формотвірні особливості, підхід до зображення. Для казки характерні певні сюжети, мотиви, персонажі, стала поетика; для оповідань — відносна канонічність формальних ознак. На відміну від переказів усні оповідки мають просторово-часову дистанцію і локальну прикріпленість зображеного (розповідь про недавню подію, учасником чи свідком якої був оповідач). Усним оповіданням притаманні високий ступінь докладності, емоційності, наявність точки зору оповідача щодо об’єкта зображення. Якщо оповідання з певної причини відриваються від місця події, часової чи історичної конкретики і набувають самостійності, вони трансформуються у фольклорний жанр з виразною естетичною функцією: анекдот, побутову казку, переказ, притчу тощо.
Відрізняється народне оповідання і від оповідань літературних, розрахованих на уявного реципієнта, що докладно описують обставини події, характеризують персонажів тощо. У народних оповіданнях описів дуже мало, оповідач розраховує на певну обізнаність слухача з предметом чи обставинами його оповіді. Народні «гутірки» наділяють твори художньої літератури життєвою енергією, етичним та естетичним потенціалом.
Записувати і досліджувати народні «бесіди» почали всередині ХІХ ст. Найбільше зробили на цьому поприщі І. Рудченко, І. Манжура, Я. Новицький, М. Драгоманов, П. Куліш, І. Франко, В. Гнатюк, М. Зубрицький, Д. Яворницький; у наш час — С. Мишанич, Г. Дем’ян, В. Сокіл, Є. Луньо та ін.
Народні оповідання. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій