Поезія французького символізму (Верлен, Рембо, Маларме)

Поезія французького символізму (Верлен, Рембо, Маларме)

Своєрідність нового періоду європейської літератури на шляху від пізнього романтизму до символізму. Поезія французького символізму(Верлен, Рембо, Маларме)

Після поразки Паризької комуни з ІІ половини 80-х рр. наступає занепад буржуазної культури. Буржуазія перетворюється в клас, що гальмує історичний розвиток. Її інтереси вступають в протиріччя з самою суттю мистецтва, що передбачає пізнання світу в образах. Це сприяло розвитку декаденсу буржуазного мистецтва, розвитку антиреалістичних напрямків в літературі. Найважливішим явищем в поезії цього напрямку став символізм, до якого приєдналися великі французькі поети того часу: Верлен, Рембо і Малларме. Спочатку вони вірили, що їхня творча діяльність може перетворити світ, але пізніше вони почали шукати в мистецтві спосіб забуття оточуючого. У 80-ті р. символізм склався як декаденська течія. Символізм відіграє реакційну роль, відходячи від реалізму і замикаючи індивідум в сфері підсвідомого і суб’єктивного. Символісти займали виключно ідеалістичні позиції, застерігаючи, що мистецтво не повинно зоображати дійсний світ, а має передавати саме “вищу реальність, те що лежить за межами можливості пізнання — “інший світ”, ”первину ідею”. Своїми установами символісти перешкоджали виникненню реального світу. Символісти, прагнули до малих форм поезії, до ліричних моментів, в яких не відчувалась відсутність узагальнень і гармонійної композиції. Символісти використали т. зв.”вільний вірш”, до якого вони поставили неспецифічні завдання, передачі неясного і надали йому репутації декаденсткої форми. Вільний вірш вперше використав Рембо. Він повинен був змінити поезію від зв’язку з логічним мисленням. Отже, символізм розвинувся в умовах кризи суспільства, передчуття найбільших соціальних потрясінь. Для символізму характерні: інтерес до проблем особистості; на місці художного образу, який відтворював певне явище, було поставлено художній символ, що мав кілька значень.

Верлен. Вірш “Поетичне мистецтво ”

Верлен мав намір перетворити слово в щось подібне до звуку: імпресіонізм і символізм прокладають собі шлях в музичній ліриці Верлена. Вони очевидні тоді, коли те, що сприймається і сприймання у вірші не роздільні, реальність там в загостренних і оголенних почуттях. Поль Верлєн (1844—1896) — один із найвідоміших французьких поетів. Його творчість мала вплив на розвиток не тільки французької, а й світової літератури. Ш.Б одлер започаткував у французькій поезії трагічне відчуття поетами своєї самотності й відчуженості у суспільстві. Щоденник тривалих мандрів слабкої душі у життєвому морі — так визначають поезію П. Верлена. А. Франс писав: «Цього поета не можна.судити як людину здорового глузду. (…) Ви стверджуєте, що він божевільний? Я такої ж думки. Він поза усіма сумнівами божевільний. Проте обережно, бо це божевілля людини, яка створила нове мистецтво, і немає нічого неймовірного, якщо про нього колись говоритимуть так, як говорять тепер про Франсуа Війона, на якого Верлєн так схожий… Це був кращий поет свого часу».

1866 р. Верлєн надрукував кілька своїх віршів у колективній збірці «Сучасний Парнас» і приєднався до мистецького угруповання «парнасців». Вплив їхньої естетики відчувається у першій збірці поета «Сатурнічні вірші», яка вийшла друком того ж року. «Парнасці» відмовлялися від сповідальності лірики і намагалися створити безсторонню й об’єктивістську поезію, мета якої— Краса. Головний критерій прекрасного, на їхню думку,— бездоганність форми. «Парнаська» «рівновага між об’єктивним і суб’єктивним» зберігається і в поетичних образах молодого Верлена. Перша збірка поета своєрідно продовжила і традиції поезії Ш. Бодлера. У першу чергу це помітно в «урбаністичних» віршах «Спомин про тайну сутінок», «Сентиментальна прогулянка», «Осіння пісня». Однак поезії цієї збірки виявляють певні риси оригінального верленівського стилю: меланхолічність інтонації, здатність передати найнепомітніші порухи душі, її «музику».

У другій збірці— «Вишукані свята» (1869)— Верлєн використав «парнаський» прийом створення пейзажу: не враження від живої природи, а її віддзеркалення у малярстві надихають митця на поетичні рядки. Проте замальовки природи набувають суто верленівського характеру «пейзажу душі», в яких спостереження над реальною дійсністю поглинаються суб’єктивними враженнями поета і підкорені завданню — виявити відтінки душевного стану ліричного героя.

Одна з кращих збірок поета — «Романси без слів» — вийшла друком 1874 р. Збірка складається з двох циклів: «Забуті пісеньки» та «Бельгійські пейзажі». Художньої довершеності набуває у віршах «пейзаж душі». Слова майже втрачають семантичну й зображувальну функцію, створюючи мелодію. Чимало дослідників творчості Верлена вважають збірку «Романси без слів» його вищим поетичним досягненням. Знову, як і в перших збірках, звучать ноти суму і меланхолії, нетривалого забуття і печалі. Ліричний герой Верлена відчуває сплін, знайомий читачу поезій Бодлера («Сплін»). У настроях суму і пригніченості розкривається й індивідуальна душевна драма поета, ускладнена розривом із коханою дружиною: блукає герой соковитими, зеленими англійськими луками («Зелень») чи туманними лондонськими вулицями («Вулиці»), він не може забути підступну, але дорогу йому жінку-дитину («Жінка-дитина»).

Прислухаючись до монотонного шуму дойду, до відлуння церковних дзвонів, блукаючи насиченими осіннім повітрям вулицями, занурюючись у бузково-зелену тінь дерев, поет зливається душею із печальним і таємничим світом. Оточуючі предмети не існують для нього окремо від світла, яке вони випромінюють, від вібрації повітря (замальовка «Брюссель»):

Зеленаво й малиново У непевнім світлі лампи За вікном все знову й знову Мерехтять пригорки й рампи День сумирний на ущербі, Вже на заході — червінька, Де-не-де в безверхім верб’ї Щось замислено цвірінька. В надвечір’ї золотому Що журливо догасає, Передосінь мою втому Колосково колисає.

«Романси без слів», складаються переважно з віршів, які змальовують пейзажі. Інші сюжети (історичні, героїчні, сатиричні) безслідно зникають. Простір поезіїодновимірний, які час: саме «ця мить» живить враження поета.

Але пейзаж тут незвичайний — це знов-таки «пейзаж душі». Природа і душа поета зливаються в одному образі, в єдиній істоті, яка, залишаючись природою, стає водночас людиною. Поет не порівнює, не уподіблює, не персоніфікує — він розгортає метафори, які прямо прирівнюють властивості предметного світу до сфери психологічних переживань. Для Верлена пейзаж — це й є «стан душі», а душа — інше буття пейзажу: вони так легко розчиняються одне водному, що сприймаються як два виявлення одного і того ж начала. «Душа» і «речі» єдиноприродні, і якщо повсякденність заважає помічати це, то саме поезія допомагає людині і світові знайти одне одного.

Сама назва збірки «Романси без слів» свідчить також про прагнення поета підсилити музичну забарвленість віршів. Через музику він прагне пізнати себе і всесвіт, музичність вірша виступає разом із тонким володінням інтонацією як засіб передачі настрою і надання інтенсивності його вираженню:

В серці і сльози і біль, — небо над городом плаче. Що це за туга? Відкіль цей невгамований біль? Мжиці зажурені звуки і на землі, й по дахах! В серці, що в’яне від скуки, ллються зажурені звуки.
(«В серці і сльози і біль…»)

Поезія Верлена вперше у Франції покладається на сугестивну силу лірики: поетичне слово у його віршах впливає не стільки завдяки своєму предметному значенню, скільки завдяки «смисловому ореолу», який навіює, підказує ті чи інші настрої. Саме цьому поети-символісти вважали Верлена своїм попередником.

Поезія П. Вєрлена відкрила нові можливості у відтворенні найскладніших, найтонших переживань. Творча інтуїція Вєрлена допомогла йому знайти такі віршовані форми, що поєднали мелодію і зміст, зовнішні образи і переживання самого поета.

Малларме

Малларме близький до Верлена у своїй вимозі ”музики перш за все”. Але навідміну від Верлена Малларме відриває враження від предмету,що його викликає. Предмет зникає і залишається лише йогопуста оболонка і враження викликане ним лише суб’єктивний образ,який і виявився самостійним символом,предметом поезії. Звідси і загадковість символістичної поезії Малларме.

Символічний зміст сюжету морської подорожі в поезії «П’яний корабель» Артюра Рембо

Своєрідністю символізму поезії Рембо є переважання зоображення в поезії зовнішнього світу. На відміну від Верлена у Рембо символістична структура отримує об’єктивний характер, виривається в області пізнання, психіки і звільнення від обов’язкової причетності — від людини, як суб’єкта пізнання.

В історії французької літератури немає жодного прикладу такої дивовижної творчої долі, як у А. Рембо (1854—1891). За своє досить коротке життя лише кілька років він віддав служінню поезії, але його творчість визначила подальші пошуки поетів не тільки у Франції, а й багатьох країнах світу.

Рембо народився у провінційному місті Шарлевілі, де пройшло його дитинство. В поеті вражає раннє усвідомлення свого покликання і зрілість таланту. Йому було п’ятнадцять років, коли він написав «П’яний корабель», якому судилося стати новим словом у поезії. Через два роки, виправивши деякі рядки, Рембо надіслав «П’яний корабель» Верлену. Отримавши цей твір нікому невідомого автора з Шарлевіля, Верлен зазначив, що у вірші є все, «чим повинна збагатитися» сучасна і майбутня поезія.

13 травня 1871 року Рембо пише листа, в якому заявляє про свій намір створювати нову поезію: «Я хочу бути поетом, і я намагаюся перетворитися на ясновидця… Йдеться проте, щоб досягти невідомого шляхом розладу усіх почуттів…» Вірші поета пройняті відчуттям своєї самотності, непотрібності і зайвості у цьому світі, де панували гроші, меркантильність і стабільність. Його свавілля і відчуття відокремленості від усього світу, захват від почуття власної свободи, яка не має будь-яких обмежень, а разом із тим і страх перед стихіями самотності і волі — все це втілилось в поезії «П’яний корабель», де поет творить свій міф про світ, сповідь в образі «маленької одісеї», подорожі в пошуках самого себе. А. Рембо ототожнює себе з кораблем, який, втративши команду, із захопленням віддається стихії. Рембо створює яскраві образи природи дивовижних річок, які долає корабель, прагнучи у безкрає море. Тут, омитий хвилями, звільнившись від бридких слідів присутності людей, він, вільний і самотній, віддається морській стихії. Це почуття самого поета перед плаванням у життєвому морі. І у зовнішньому, оповідальному плані, і в прихованому ліричному «П’яного корабля» переплітаються протилежні почуття: завзятість і тривога, захоплення безмежною волею і страх згубитися назавжди. Поетичний текст вражає зрілою майстерністю. Образи, метафори Рембо несподівані, вражаючі. Серед блискавиці і грому виникає тужне марево: «у мряці запашній засмучене дитя навшпинячках пускає, немов метелик той, хиткий кораблик свій». В цих рядках туга за спокоєм, за дитинством, символом чистоти і разом із тим трагічне відчуття неминучості своєї долі.

У заключних рядках злиття між кораблем і ліричним «я» поета стає повним. Поет створює свій час: дія відбувається на наших очах, а разом із тим поет уживає форми «я бачив», «я знаю», «я марив». Це чи пророцтво, чи страшне передбачення. І я, купаючись у ваших млостях, хвилі. Не можу більше йти в кільватері купців, Під оком злих мостів я пропливать не в силі, Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.

«П’яний» корабель, що заблукав, збився з курсу й гине, — достатньо очевидний символ поета, його душі, це метафоричний образ, у якому воєдино зливається зовнішнє і внутрішнє. Створюється враження, що виникає якась третя сила, якась таємниця, що не зводиться ні до корабля, ні до поета. Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як «вічне блукання й поривання у нетрях духу». Усі прояви «загальновизнаних» норм моралі, «здорового глузду» або «доброго смаку» він сприймав як нестерпні пута, які заважають порухам його душі. Поет не міг стерпіти навіть «приручення до середовища», скрізь прагнучи бути «чужинцем», який належить «до іншої раси». Тому поезії Рембо властиві поривання до «втечі» й «бунтарства». І йдеться тут не лише про протест проти зовнішнього світу, а передусім про бунт проти самого себе, свого «Я» як продукту виховання, певних моральних, інтелектуальних звичок. Рембо вважав, що існування особистості у буденній реальності — це лише одна-єдина доля із багатьох можливих. Його існуюче «Я» не вичерпувало всього внутрішнього світу його душі, було лише маскою, за якою ховалися інші ірраціональні сили: «Я — це хтось інший. Якщо мідь одного разу прокидається трубою, не вона в цьому винна». Звільнити цього «іншого», вирватись із власної свідомості, дати волю уяві і почуттям, а потім зафіксувати — таке завдання ставив Рембо перед поезією. «П’яний корабель» — це один із варіантів поетового «звільнення».

Поезія Рембо відкрила нові обрії у розвитку поетичного мистецтва. Не описуючи, не пояснюючи і не аналізуючи, вона впливає як магічна сила, викликаючи до життя ті чи інші образи, почуття, асоціації. Відкрита для безлічі смислових трактувань, вона спонукає до роздумів про сутність речей, про незвідане.