Постфольклор. Український фольклор. Конспекти лекцій
У 1995 р. С. Неклюдов у статті «Після фольклору» описав «постфольклор» як явище, породжене урбанізованою добою.
Постфольклор — частина міського мистецтва слова, яка твориться за фольклорними схемами, але виходить за межі формального визначення фольклору.
Появу постфольклору пояснюють тим, що народна творчість, яка функціонувала на міцній традиційній основі і вбирала віками вироблений етикет, норми поведінки, з часом перестала регулювати міжособистісні стосунки людей одного соціального середовища. На зміну їй в урбанізованому світі прийшов позбавлений глибинного закорінення в традицію постфольклор, який оперативно реагує на мінливі взаємини членів певної спільності — соціальної, професійної, вікової тощо. Він характеризується соціокультурною поліцентричністю, переважанням прозових жанрів, короткочасністю існування й особливими способами побутування — усним, писемним, цифровим. Щоправда, існує й інша думка, що жодних новотворів, вільних від традиції, у фольклорі немає, тому потрібно зосередитись на вивченні нової якості традиції, адже важливо зрозуміти, як саме вона змінилася (В. Анікін).
Постфольклор належить до «третьої культури», віддаленої як від елітарної, так і від традиційно-фольклорної культур. Вона охоплює масову культуру, яку створюють професіонали для потреб ринку, і низовий фольклор, що виникає в середовищі самих носіїв.
Постфольклор, стверджує С. Неклюдов, не існує як репертуар текстів чи обрядових дійств. Він входить до складних ансамблів, що об’єднують в одне ціле зміст рукописних збірників, графіті, татуювання, одяг, зачіски з їх символікою, обряди «посвячення», популярні в певному середовищі: підлітковому, солдатському, туристському тощо. Від цього масиву усну словесність відокремити складно.
Тісно пов’язаний постфольклор з масовою (низовою) культурою сучасного міста, він вдається до штампів і численних копій, йому притаманні фрагментарність і маргінальність. На думку С. Неклюдова і Н. Никончука, постфольклор не має світоглядної основи і не може цілісно розвивати ні індивіда, ні національну спільноту.
На противагу їм Б. Путилов і Н. Лисюк стверджують його здатність проникати в усі сфери сучасного життя, бути політичною зброєю, засобом соціальної згуртованості спільноти, ознакою її об’єднання навколо конкретних соціальних цінностей. Ці твердження аргументують фольклором повсякденних мовленнєвих ситуацій або «майданним» постфольклором (фольклором київського майдану Незалежності), жанровий склад якого особливо багатоманітний: меморати, квазімеморати, народні новини, псевдоанонси «творів», плітки, чутки-гадки, псевдоцитати, жартівливі віршики, лінгвістичні ігри, кричалки, народні графіті, скульптурні композиції, перформанси тощо. Цей унікальний культурологічний феномен вимагає від фольклористів і культурологів ставитися до постфольклорних текстів як до повноправних складових фольклорного процесу сьогодення.
Проблема постфольклору в сучасній фольклористиці нова. Певне уявлення про особливості його розвитку дають статті російських учених («Після фольклору» і «Фольклор сучасного міста» С. Неклюдова, «Фольклор, постфольклор, побут, література» О. Білоусова, «Не “постфольклор”, а фольклор» В. Анікіна, «Фольклор і постфольклор в культурних практиках повсякдення» Л. Ядришникової), а також українських дослідників («Фольклор як політична зброя» Н. Лисюк, «Усна народна творчість та постфольклор у житті сучасної людини: повернення до пережитків чи нові тенденції розвитку?» Н. Никончук).
Постфольклор. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій