Проблематика та поетика французької філософської повісті 17 століття. Вольтер

Проблематика та поетика французької філософської повісті 17 століття.

Історія французької просвітницької літератури XVIII століття — це одночасно історія її політичних, філософських та соціальних ідей, оскільки письменники-просвітителі і були водночас і філософами, і політичними діячами.

Протягом XVIII століття між Францією та Англією вирішувалося питання про першість щодо захоплених колоній. Англія із року в рік посилювала свої позиції, використовуючи або свідомо створюючи конфлікти на континенті і втягуючи до них Францію (війна за іспанську спадщину, війна за польську спадщину, Семилітня війна І 756—1763 років тощо).

На початку століття Франція втратила ряд колоній в Америці, після Семилітньої війни вона вимушена була поступитися Англії Канадою, деякими колоніями в Індії тощо.

Війни ослабили Францію, порушили внутрішнє економічне життя країни. Державна казна була спустошена. Народ жив у жахливій бідності.

Внутрішня політика французького абсолютистського уряду у ХУГО столітті була безпорадною, як і політика зовнішня.

Державний борг зростав з року в рік. Катастрофічно падала в ціні грошова одиниця. Держава неодноразово оголошувала себе банкрутом. А між тим двір на одні лише подарунки та пенсії витрачав щорічно 28 мільйонів ліврів. Збільшувалася кількість так званих «фіктивних» посад.

Все це лягало на плечі селян та загалом простого люду.

У Франції XVIII століття дворянство та духовенство охоплювали два перших стани, які користувалися усіма привілеями, хоча складали лише одну тридцяту частину населення країни. Усі останні, а їх нараховувалось аж 24 мільйони, відносилися до категорії так званого «третього стану».

Третій стан не мав політичних прав. Його представники не мали можливості обіймати вищі військові та державні посади. Щоправда, починаючи із середини XVIII століття уряд, відчуваючи гостру нестачу грошей, став продавати посади, які давали право отримувати дворянське звання. Це склало важливу частину державних доходів. Дворян, які придбали собі посади разом із дворянським званням, називали «дворянами мантії»; однак, вони користувалися лише мінімальними правами.

Жахливу картину народної убогості являла собою Франція XVIII століття. У країні нараховувалося близько 1,5 мільйона убогих. Селянство було доведене до відчаю.

Події, що відбувалися у країні, так чи інакше були провісниками революції.

Усі суспільні стани були незадоволені існуючим порядком, навіть панівний клас, дворянство, яке на власні очі бачило, як ставали убогими колись багаті знатні роди, як занепадали феодальні маєтки, а золоті запаси зосереджувалися в руках фінансистів з «третього стану».

Революція у Франції відбулася у 1789 році.

Але революційному вибухові передувала довга та напружена боротьба у сфері ідеології. Оплотом феодалізму була церква. Вона була жорстокою з усіма, хто становив для неї небезпеку. Нею усіляко придушувався народний протест. Значний вплив мав орден монахів-єзуїтів. Останні відкривали у Франції навчальні заклади для аристократичної молоді.

Революційний рух, що пропагував ідею прогресу, очолили у Франції просвітники (Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій та ін.) Практично всі просвітники зазнали гонінь з боку духівництва і королівської влади, а їхні твори неодноразово переслідувалися.

Просвітителі доводили ту думку, що моральні принципи необов’язково пов’язані з релігією і можуть розглядатися з позицій природного розуму.

Вони були людьми всебічно розвиненими і проявили свої непересічні здібності у найрізноманітніших сферах. Без сумніву, усі галузі людських знань були охоплені їхнім допитливим розумом, в усіх сферах вони зуміли сказати своє нове слово.

Характерні риси французького Просвітництва:

— в центрі уваги французьких просвітників була наука;

— вони проголосили людину творцем історії, відкидаючи теорію церковників про божественне провидіння;

— утверджували необхідність перебудови людського суспільства. З цією метою потрібно озброїти людей розумом, просвітити їх тощо;

— віра в ідею просвітницької монархії— поставити на чолі держави монарха-філософа;

— теорія «природної людини». На їхню думку, існувало дві категорії людської особистості:

1) особистість, створена природою, яка живе за її законами у постійному безпосередньому спілкуванні з нею;

2) особистість, сформована у суспільстві, сповненому найстрашніших пороків.

— звідси завдання — повернути людину до природи, до її природних законів;

— мистецтво повинно мати просвітницькі цілі, викривати неправду церкви, казки священиків, викорінюючи забобони, релігійний фанатизм, нетерпимість, виховувати гуманістичні ідеали тощо;

— трибуною просвітників був театр;

— «дитиною» просвітників був жанр філософського роману. Мета останнього полягала не в тому, щоб всебічно висвітлити характер людини або історичну обстановку, як це ми бачимо у реалістичному романі XIX століття, а у підкреслено повчальній формі донести до читача філософські ідеї автора, зробити ці ідеї зрозумілими, загальнодоступними;

— художні образи використовуються письменниками як носії певних філософських ідей;

— просвітники залюбки використовували у своїх творах фантастичні елементи, вимисел тощо;

— головна перевага прози—точність і зрозумілість мови письменника.

Вольтер

Вольтер (фр. Voltaire, справжнє ім’я Марі Франсуа Аруе, фр. Francois Marie Arouet, 21 листопада 1694, Париж, Франція — †30 травня 1778, Париж, Франція) — французький письменник і філософ-деїст.

Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті «Макромегас» (1752), «Кандид, чи Оптимізм» (1759), «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов’язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733), «Філософський словник» (1764-69). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

Мати Вольтера, Марі Маргарет Дома, була дочкою секретаря кримінального суду, а батько, Франсуа Аруе, — нотаріусом і збирачем податків. Сам Вольтер не любив батька і його ремесло, а пізніше (1744) волів оголосити себе позашлюбним сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушкетера і поета, ніж залишатися сином заможного буржуа.

По кількох роках навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого (1704–1711) юний Аруе, на вимогу батька, зайнявся вивченням права. Незабаром він проти батькової волі проміняв юриспруденцію на лаври зухвалого віршотворця і радості світського життя. У травні 1717 за складання сатири на реґента Франції герцоґа Орлеанского автор-початківець потрапив у Бастилію, проте рік ув’язнення не охолодив його літературного запалу. Вже в 1718 році була поставлена його перша значна п’єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.

На початку 1726 відбулася сутичка Вольтера з шевальє де Роґаном, який дозволив собі привселюдно насміхатися з його спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, Аруе намагався помститися кривднику, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а наприкінці 1726 року — змушений залишити Париж. Понад дворічне перебування в Англії зміцнило його прихильність до віротерпимості і лібералізму. Свої ліберальні погляди Вольтер виклав у «Філософських листах». У 1734 році, уже після повернення Вольтера на батьківщину, книга була спалена за вироком Паризького парламенту, а автор опинився під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвіченіших жінок того часу, вона розділяла захоплення Вольтера метафізикою, природничими науками, біблеїстикою.

1744 року почалася коротка і невдала кар’єра Вольтера-придворного. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). У 1746 році його обрали до Французької академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здобути прихильність короля.

У 1746 Вольтер був призначений придворним поетом і історіографом, але, порушивши невдоволення маркізи де Помпадур, порвав з двором. Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі якого він з’явився 1750 року в Берліні (Потсдамі), але, викликавши невдоволення короля непорядними грошовими спекуляціями, а також сваркою з президентом Академії Мопертюї (карикатурно зображеним Вольтером у творі «Діатриба доктора Акакія»), був змушений у грудні 1754 року переїхати до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, що він його назвав «Відрадне» (Delices). Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турне (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферн), розташовані по обох боках кордону Женевського кордону з Францією. У цей час Вольтер почав співпрацювати в «Енциклопедії» Дідро і Д’Аламбера. Ферн й став його «питомим князівством», яким він керував як освічений монарх, став місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності. Людина тепер багата і цілком незалежна, капіталіст, землевласник і в той же час власник ткацької і часової майстерень, Вольтер — «Фернейський патріарх»- міг тепер вільно і безбоязно представляти у своїй особі «громадську думку», всемогутню думку, проти старого, доживаючого свій вік соціально-політичного порядку.

Ферн став місцем паломництва для нових інтелектуалів. Дружбою з Вольтером пишалися такі освічені монархи, як Катерина II, Фрідріх II, який відновив з ним листування, Густав шведський.
У 1774 Людовіка XV змінив Людовік XVI, а в 1778 Вольтер — восьмидесятичотирьохлітній старий — повернувся до Парижа, де йому влаштували при ворожій байдужості короля — захопливу зустріч. Він придбав собі садибу на вулиці Рішельє, активно працював над новою трагедією «Агафокл». Постановка його останньої п’єси «Irene» перетворилася на його апофеоз. Призначений директором Академії, Вольтер приступив, незважаючи на похилий вік, до переробки академічного словника.

Сильні болі, походження яких спочатку було незрозуміле, змушували Вольтера приймати великі дози опію. На початку травня, після загострення хвороби, доктор медицини Тронше поставив невтішний діагноз: рак передміхурової залози. Вольтер ще тримався, часом навіть жартував, але часто жарти переривала гримаса болю. Черговий лікарський консиліум, який відбувся 25 травня, передбачив швидкий летальний результат. Кожен день приносив хворому дедалі більші муки. Часом не допомагав навіть опій.

Племінник Вольтера абат Міньо, намагаючись примирити дядечка з католицькою церквою, запросив до нього абата Готьє та парафіяльного кюре церкви св. Сульпиция Терсака. Візит відбувся вдень 30 травня. За легендою, на пропозицію священнослужителів «зректися від Сатани і прийти до Господа» Вольтер відповів: «Навіщо перед смертю набувати нових ворогів?». Його останніми словами було «Заради бога, дайте мені померти спокійно».

У 1791 Конвент постановив перенести останки Вольтера в Пантеон і перейменувати «Набережну Театінцев» в «Набережну імені Вольтера». Перенесення останків Вольтера в Пантеон перетворився на грандіозну революційну демонстрацію. У 1814 під час Реставрації ходила чутка, що останки Вольтера були нібито викрадені з Пантеону, що не відповідало дійсності. В наш час прах Вольтера все ще знаходиться в Пантеоні.

Коли Вольтерові виповнилося 83 роки, він вирішив ще раз побачити Париж. 10 лютого 1778 року патріарх французького Просвітництва прибув до столиці Франції, де його чекала захоплена зустріч. Він 4 рази побував на засіданнях Французької академії, подивився виставу своєї п’єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез» і навіть вступив у масонську ложу Дев’яти Сестер. Через три місяці він помер.

Як стверджує Ілько Борщак, Вольтер був знайомий з Григором Орликом — останній нібито передав Вольтеру деякі матеріали свого батька для підготовки праці «Історія Карла XII» («Histoire de Charles XII», 1730).

Деїзм Вольтера

Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається в справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Він брав участь в релігійних церемоніях і навіть збудував каплицю в своєму маєтку в Ферне. Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха й часто повторяв свій знаменитий куплет:

L’univers m’embarrasse, et je ne puis songer
Que cette horloge existe et n’ait point d’horloger.

Всесвіт дивує мене й не можу думати я,
Що годинник цей існує без годинникаря.

Таким чином Вольтер зберіг віру у «вічного геометра». Водночас, притримуючись ідей деїзму, він заперечував як ілюзію провіденціалізму, залишаючи без відповіді питання святого Августина про те, чому у світі існує зло, якщо його творець — Бог, якого всі теологи називають добрим.

Деїст у дусі англійських вільнодумців XVIII століття, Вольтер всілякими аргументами намагався довести існування Божества, що створило всесвіт, в справи якого, проте, не втручається, оперуючи доказами: «космологічними» («Проти атеїзму»), «телеологічним» («Філософ невіглас») і «моральними» (стаття «Бог» в «Енциклопедії»). З усіх подібних аргументів найбільш близьким Вольтеру був однак не приводиться їм, але за всіма наведеними сором’язливо приховуваний — «поліцейський», бо без поняття божества «не може існувати жодне суспільство», експлуатований низ повстане проти «освіченого» верху — необхідно тому зберегти релігію як моральну «вуздечку» для народу, і «якби Бога не було, його треба було б вигадати».

Борючись проти церкви, духовенства та релігій «одкровення», Вольтер був разом з тим ворогом атеїзму; походу на атеїзм Вольтер присвятив спеціальний памфлет («Homelie sur l’atheisme») . деїст в дусі англійських буржуазних вільнодумців XVIII століття, Вольтер всілякими аргументами намагався довести існування Божества, що створило всесвіт, в справи якого проте не втручається, оперуючи доказами: «космологічними» («Проти атеїзму»), «телеологічними» («Le philosophe ignorant») і «моральними» (стаття «Бог» в «Енциклопедії»).

У «повчальних проповідях», а так само в філософських повістях неодноразово зустрічається і аргумент «корисності», тобто таке уявлення про Бога, при якому він виступає в якості соціального і морального регулюючого принципу. У цьому сенсі, віра в нього виявляється необхідною, оскільки тільки вона, на думку Вольтера, здатна утримати людський рід від саморуйнування і взаємного знищення.

Давайте ж, брати мої, принаймні, подивимося, наскільки корисна така віра і наскільки ми зацікавлені в тому, щоб вона була відображена у всіх серцях.

Принципи ці необхідні для збереження людського роду. Позбавте людей уявлення про Бога, що карає і винагороджує — і ось Сулла і Марій з насолодою купаються в крові своїх співгромадян; Август, Антоній і Лепід перевершують в жорстокості Суллу, Нерон холоднокровно віддає наказ про вбивство власної матері[1].

Заперечуючи середньовічний церковно-чернечий аскетизм в ім’я права людини на щастя, яке коріниться в розумному егоїзмі («Discours sur l’homme»), довгий час розділяючи оптимізм англійської буржуазії XVIII століття, перетворити світ за своїм образом і подобою і стверджувала устами поета Поупа: «Whatever is, is right» («все що є — добре»), Вольтер після землетрусу в Лісабоні, що зруйнував третину міста, дещо знизив свій оптимізм, заявляючи в поемі про лісабонську катастрофу: «зараз не все добре, але все буде добре».

Вольтер. Критика релігії

Невтомний і нещадний ворог церкви і клерикалів, яких він переслідував аргументами логіки і стрілами сарказму, письменник, чиє гасло було «ecrasez l’infame» («знищіть підлу», часто перекладають як «роздушіть гадину»), Вольтер нападав і на іудаїзм, і на християнство (наприклад, у «обіді у громадянина Буленвілье»), виявляючи втім свою повагу до особистості Христа (як в зазначеному творі, так і в трактаті «Бог і люди»), З метою антицерковної пропаганди Вольтер видав «Заповіт Жана Мельє», священика- соціаліста XVII століття, не щадив слів для розвінчання клерикалізму.

Борючись словом і ділом (заступництво за жертв релігійного фанатизму — Каласа та Сервета) проти панування і гніту релігійних забобонів та упереджень, проти клерикального бузувірства, Вольтер невпинно проповідував ідеї релігійної терпимості як у своїх публіцистичних памфлетах (Трактат про віротерпимість, 1763), так і в своїх художніх творах (образ Генріха IV, який покінчив з релігійною чварою католиків і протестантів; образ імператора у трагедії «Гебр»).

В 1722 році Вольтер пише антиклерикальну поему «За і проти». У цій поемі він доводить, що християнська релігія, що пропонує любити милосердного Бога, насправді малює Його жорстоким тираном, «Якого ми повинні ненавидіти». Тим самим Вольтер проголошує рішучий розрив з християнськими віруваннями:

У цьому негідному образі я не визнаю Бога, Якого я повинен шанувати … Я не християнин …

Лібералізм Вольтера

Доктрину, яка чудово відповідала Вольтеровим поглядам на співвідношення між моральним і практичним, він знайшов у творах англійського філософа Джона Локка. Локк підтримував погляди лібералізму, вважаючи, що суспільна згода не повинна ставитися вище від природних прав особистості. З іншого боку ми вчимося з досвіду, усе, що виходить за його межі, є не більше ніж гіпотеза — область певного збігу між практикою та істиною. Із цієї доктрини Вольтер виводить основну думку своєї моралі: завдання людини взяти свою долю у власні руки, покращити умови свого існування, забезпечити себе, прикрасити життя науками, виробництвом, мистецтвами й хорошим наглядом за суспільством. Таким чином, громадське життя неможливе без угоди, в якій кожен знайшов би вигоду для себе. Хоча право й різне в різних країнах, принцип справедливості, який лежить в його основі, універсальний. Усі люди можуть його збагнути, перш за все тому, що всі люди більш-менш розумні, а ще й тому, що всі можуть зрозуміти те, що корисне для суспільства є корисним для кожного. Необхідність чеснот продиктована не тільки сентиментами, а й інтересами кожної особи. Роль моралі в тому, щоб навчити нас принципів такого нагляду й виробити у нас звичку поважати ці принципи.

Філософія Вольтера

Будучи прихильником сенсуалізму англійського філософа Локка, вчення якого він пропагував у своїх «філософських листах», Вольтер був разом з тим ворогом французької матеріалістичної філософії, зокрема барона Гольбаха, проти якого спрямовано його «Лист Меммій до Цицерона»; в питанні про дух Вольтер коливався між запереченням і затвердженням безсмертя душі, в питанні про свободу волі — в нерішучості переходив від індетермінізму до детермінізму . Найважливіші філософські статті Вольтер друкував у «Енциклопедії» і потім видав окремою книгою, спочатку під назвою «Кишеньковий філософський словник» (фр. Dictionnaire philosophique portatif, 1764). У цій праці Вольтер виявив себе як борець проти ідеалізму та релігії, спираючись на наукові досягнення свого часу. У численних статтях він дає яскраву і дотепну критику релігійних уявлень християнської церкви, релігійної моралі, викриває злочини, скоєні християнською церквою.

Вольтер як представник школи природного права визнає за кожним індивідом існування невідчужуваних природних прав: свободу, власність, безпеку, рівність. Поряд з природними законами філософ виділяє позитивні закони, необхідність яких пояснює тим, що «люди злі». Позитивні закони покликані гарантувати природні права людини. Багато позитивних законів представлялися філософу несправедливими, такими, втілюють лише людське невігластво.

Соціально-філософські погляди Вольтера

За соціальним поглядам Вольтер — прихильник нерівності. Суспільство має ділитися на «освічених і багатих» і на тих, хто, «нічого не маючи», «зобов’язаний на них працювати» або їх «бавити». Трудящим тому нема чого давати освіту: «якщо народ почне міркувати, все загинуло» (з листів Вольтера). Друкуючи «Заповіт» Мельє, Вольтер викинув усю його гостру критику приватної власності, вважаючи її «обурливою». Цим пояснюється і негативне ставлення Вольтера до Руссо, хоча в їхніх взаєминах був в наявності особистий елемент.

Переконаний і гарячий противник абсолютизму, він залишився до кінця життя монархістом, прихильником ідеї освіченого абсолютизму, монархії, що спирається на «освічену частину» суспільства, на «філософів». Освічений монарх — його політичний ідеал, який Вольтер втілив у ряді образів: в особі Генріха IV (у поемі «Генріада»), «чутливого» царя-філософа Тевкра (у трагедії «Закони Міноса»), який ставить своїм завданням «просвітити людей, пом’якшити звичаї своїх підданих, цивілізувати дику країну», і короля дон Педро (в однойменній трагедії), трагічно гине в боротьбі з анархічними феодалами в ім’я принципу, вираженого Тевкра в словах: « Королівство — велика сім’я з батьком на чолі. Хто має інше уявлення про монарха, той винен перед людством».

Вольтер, як і Руссо, іноді схилявся до захисту ідеї «первісного стану» в таких п’єсах, як «Скіфи» або «Закони Міноса», але його «первісне суспільство» (скіфів і сидонців) не має нічого спільного з намальованим Руссо раєм дрібних власників-хуторян, а втілює собою суспільство ворогів політичного деспотизму та релігійної нетерпимості.

У своїй сатиричній поемі «Орлеанська діва» він висміює лицарів і придворних, але в поемі «Битва при Фонтенуа» (1745) Вольтер славить старе французьке дворянство, в таких п’єсах, як «Право сеньйора» і особливо «Наніна», — малює із захопленням поміщиків ліберального ухилу, навіть готових брати шлюб із селянкою. Вольтер довго не міг примиритися з вторгненням на сцену осіб недворянського положення, «звичайних людей» (фр. hommes du commun), бо це означало «знецінити трагедію» (фр. avilir le cothurne).

Зв’язаний своїми політичними, релігійно-філософськими і соціальними поглядами ще досить міцно зі «старим порядком», Вольтер особливо своїми літературними симпатіями міцно вріс у аристократичне XVIII століття Людовика XIV, якому він присвятив свій найкращий історичний твір — «Siecle de Louis XIV».

Незадовго до своєї смерті, 7 квітня 1778, Вольтер вступив до паризької масонської ложі Великого сходу Франції — «Дев’ять сестер». При цьому в ложу його супроводжував Бенджамін Франклін (у той час — американський посол у Франції).