ПРОСВІТНИЦТВО
XVIII століття в історії світової літератури відзначилося видатними художніми відкриттями. У його першій половині відбувалися суттєві зміни в літературах Англії, Франції, Німеччини, Данії. У другій половині століття до цього процесу прилучилися літератури півдня, півночі та сходу Європи, на літературну арену виходить і молода література Нового Світу — Американського континенту. У літературу приходять молоді письменники, які не тільки створюють нові за змістом і формою літературні твори, але й новий погляд на літературу. Вона оголошується суттєвим засобом перебудови суспільства, і у цьому полягала її головна відмінність від літератури попереднього XVII ст.
Новий розквіт літератури пов’язаний із важливими змінами у суспільній свідомості. XVIII століття увійшло в історію людства як вік Просвітництва. Цю добу підготувало попереднє XVII століття, його видатні відкриття в різних галузях науки, які змінили погляд на світ. А англійська буржуазна революція (1688-1789) довела хибність уявлення про незмінність існуючих державних устроїв.
У системі поглядів діячів Просвітництва найважливішими були поняття розуму й природи. Просвітителі стверджували, що світ влаштований гармонійно й раціонально, людина — досконала істота, бо вона володіє найважливішою природною цінністю — розумом. Тому людина повинна зрозуміти універсальні закони гармонії, за якими побудований світ, і наслідувати їх у суспільному й особистому житті. Поширення знань просвітники вважали своїм обов’язком. Наука набула світського характеру. Втілюються в життя слова філософа епохи Відродження Ф. Бекона: «Знання — це сила». Найвищим законом життя стають закони розуму. Письменники, філософи, вчені вважали, що несуть людям світло нової істини. Саме тому їх назвали просвітителями, а всю добу «віком Просвітництва».
Невипадково у середині XVIII ст. видання французької «Енциклопедії», в якій викладалися нові наукові погляди, стало подією суспільного значення. Французькі просвітителі поставили перед собою завдання: пояснити життя з позицій Розуму, так виникла сама ідея «Енциклопедії». Очолили видання математик Д’Аламбер і філософ та письменник Д. Дідро. Статті до «Енциклопедії» писали майже всі відомі мислителі того часу — Руссо, Вольтер, Гольбах та інші. Видавалася «Енциклопедія» майже 30 років і склалася з 28 томів. Просвітителі вважали, що природний стан людини — стан свободи, а не свавілля. Людина має підкорятися законам природи: розум навчає, що ніхто не має права загрожувати життю, здоров’ю, свободі, майну іншого. Тому просвітителі виступили проти гноблення народних мас, проти духовного поневолення людини церквою, коли істинна віра підміняється певним ритуалом і догмами. Великого значення просвітники надавали освіті, вважаючи, що кожна людина повинна бути освічена, в цьому запорука суспільного й особистого щастя.
Література сприймалася як важливий засіб популяризації просвітницьких ідей. XVIII століття недаремно вважають віком книги. Читання стало головною розвагою освічених людей. Виникла журналістика, яка відгукувалася на актуальні проблеми свого часу, робила інформацію доступною широкому колу читачів. Важлива ознака часу — стрімке збільшення кількості друкованої продукції. Одночасно з «Енциклопедією» Дідро і Д’Аламбера, яка мала невеликий тираж і за ціною була доступна тільки заможним людям, виходять друком брошури й памфлети, в яких високі ідеї просвітників поширювалися серед широкого загалу.
Межі між філософськими, публіцистичними та художніми жанрами ставали не такими чіткими. Художня література була покликана проголошувати філософські, суспільні ідеї. Популярним у той час став жанр есе — роздум письменника на ту чи іншу тему. Зростало значення мемуарів та епістолярного жанру. Спогади та листи Дідро, Вольтера, К. Гоцці, Свіфта сприймаються і сьогодні як пам’ятки літературної й суспільної думки.
Популярністю користувався й інший документальний жанр — подорожні нотатки, які давали широкий простір для змалювання картин побуту і звичаїв, соціальних узагальнень. Наприклад, Смоллет більш ніж за двадцять років до французької революції передбачив цю подію у книзі «Подорож Францією та Італією».
І все ж художня література Просвітництва випереджала теоретичні висновки просвітницької філософії. А логіка художніх образів впливала сильніше, ніж абстрактні схеми. Наприклад, образ Робінзона Крузо з роману Д. Дефо вплинув на свідомість сучасників значно більше, ніж теорії англійських економістів, на які спирався автор. Більше того, ці теорії виявилися не життєздатними, а роман Дефо і герой продовжують своє життя, захоплюючи читачів своєю вірою в можливості людини.
Просвітницька література вражає тематичним багатством і жанровим розмаїттям. Вислів Вольтера «Всі жанри гарні, крім нудного» влучно характеризує прагнення письменників уникати переваги якогось одного жанру. Але все ж XVIII ст. вважається часом прози, а серед прозових жанрів особливою пошаною користувався жанр роману, який давав можливість авторам висловити свої погляди глибоко й усебічно та втілити їх у конкретні образи. Просвітницький роман започаткував англійський письменник Д. Дефо, який в образі Робінзона Крузо вперше зобразив звичайну людину, яка завдяки своєму здоровому глузду й знанням вийшла переможцем у боротьбі з усіма незгодами. Ідею «природного виховання» втілив в образі Тома Джонса автор першого соціально-побутового роману, видатний англійський письменник Генрі Філдінг. Джонатан Свіфт знайшов цікаву форму для викриття вад суспільного життя в романі «Мандри Гуллівера». Просвітництво у німецькій літературі мало свої особливості, бо набуло розквіту у другій половині XVIII століття, зосередивши свою увагу на проблемах внутрішньої свободи людини. Найяскравіший приклад такого роману «Страждання молодого Вертера» Гете.
Трибуною просвітницьких ідей став і театр. П’єси Гольдоні, Філдінга, Бомарше, Шиллера були розраховані на широкі кола глядачів, а не на вузьке коло «справжніх шанувальників прекрасного». Виняткова сила впливу просвітницьких драматичних творів була не тільки в тому, що зі сцени проголошувалися вироки старим феодальним порядкам. Глибоко хвилював глядачів образ позитивного героя, який втілював високий моральний ідеал. Важливою рисою драматургії було й те, що автори часто не ідеалізували своїх героїв, а показували їхні суперечності та їхнє прагнення ці суперечності подолати.
В останні десятиліття XVIII ст. важливу роль у літературі Просвітництва починає відігравати поезія. Розквіт поезії пов’язаний із новим поглядом на народну творчість, який відобразився, зокрема, у творчості Гете, Шиллера, Бернса. Відкриття багатої образності народної поезії, її прагнення художньо осмислити дійсність теж належить діячам Просвітництва.
Ідейний рух Просвітництва у художній творчості представлений різними напрямами. На зміну бароко у мистецтві XVIII ст. прийшов стиль рококо. Поети цього напряму славили життя як свято миттєвих життєвих радощів. Для рококо характерні вишуканість поетичної форми, дотепна і примхлива гра словом, натяки, декоративність пейзажу. Для багатьох письменників поезія рококо стала школою поетичної майстерності й визволення почуття від диктату розуму. Тому ознаки рококо помітні у творах Вольтера, Дідро, молодого Гете.
Суттєвих змін під впливом ідей Просвітництва зазнав класицизм. Новий зміст вимагав нових засобів зображення. Французький класицизм на початку XVIII ст. сприймався як зразок мистецтва цього напряму в більшості країн Європи. Але в художній практиці класицистичні правила порушуються навіть на батьківщині теоретиків класицизму. Так, Вольтер одним із перших у просвітницькій драматургії зосередив свою увагу не на окремій особистості, а на середовищі, часткою якого є ця особистість. Особливе явище просвітницької літератури — «веймарський класицизм» Гете й Шиллера.
Зовсім новим напрямом у літературі XVIII ст. став сентименталізм із його культом почуття. Культ почуття не суперечив просвітницькому культу Розуму, адже розум і почуття вважалися однаково притаманними «природній людині». Сентименталізм виник на більш пізніх етапах Просвітництва, коли виявилася обмеженість раціоналістичного підходу до життя. Сентименталізм у літературі Просвітництва був явищем суперечливим. З одного боку, він міг виступати проти всіх форм деспотизму й поневолення людини. Такими радикальними поглядами відзначається творчість Руссо. Але, зосереджуючись на зображенні почуття, деякі письменники підміняли дійсність умовними й абстрактними обставинами. Як художній напрям, сентименталізм відкрив нові можливості в зображенні людської особистості. Досвід Руссо і Стерна значною мірою вплинув на творчість Стендаля і Л. Толстого, реалістичну літературу XX ст.
Просвітництво відіграло важливу роль і у розвитку реалізму. Надзвичайно розширилася тематика літератури. Вимоги життєвої правди, глибокого зображення сутності людини проголошувалися видатними письменниками-просвітниками Філдінгом, Дідро, письменниками-штюрмерами. Реалістичної літератури вимагав сам читач і з особливою довірою ставився до творів, автори яких переконували, що події у їхніх книжках не вигадані, а достовірні. Успіх романів «Памела» Річардсона або «Страждання молодого Вертера» Гете пояснюють і тим, що читачі наївно вірили в те, що видавцям пощастило використати справжні листи й записи героїв. Для самих письменників ця ілюзія правдоподібності була лише засобом створення художнього образу.
Літературі XVIII ст. властиві пошуки й експерименти. Письменники намагаються всебічно розкрити можливості людини. Так народжувалися нові жанри: роман-притча, драма-притча. Щасливий кінець такої притчі не завжди відбиває наївність автора. Щаслива розв’язка визначається життєствердним задумом автора. Так, сюжет трагедії Гете «Фауст» підкоряється просвітницькому задуму — довести, що людина має високе призначення.
Література доби Просвітництва стала новим етапом у розвитку світової літератури. Події Французької буржуазної революції примусили критично переосмислити систему філософських, соціальних та естетичних поглядів просвітителів. Кривавий терор революції був зовсім не схожий на те «царство розуму», яке обіцяла епоха Просвітництва. Філософською й художньою реакцією на XVIII ст. став романтизм. Однак кращі художні досягнення доби Просвітництва і сьогодні не втратили своєї значущості й спонукають читачів замислюватися над сутністю життя, можливостями душі й розуму людини.