Романтизм у західній літературі
XIX століття — надзвичайно плідний період у розвитку світової літератури, відзначений яскравими талантами, творчими пошуками й відкриттями. У XIX ст. у літературу різних країн і різних континентів приходили нові покоління письменників, захоплені новими, висунутими їхнім часом і їхньою дійсністю, соціальними та духовними проблемами.
Романтизм — перший за часом виникнення художній напрям, який відобразив зрушення в суспільній свідомості і зміни у світогляді людей на межі XVIII-XIX ст. Як ідейний і художній рух, він став відповіддю людського духу на поступ самої історії, тому зрозуміти ідейні й творчі пошуки романтизму без урахування історичних перетворень неможливо. Романтизм став і першим емоційним відгуком, і глибоким усвідомленням трагічного досвіду Французької буржуазної революції, наполеонівських війн, національно-визвольних рухів Європи й Америки, розвитку буржуазних відносин, соціальних і політичних змін.
Поразка революції призвела до поширення насильства й терору, перекреслила віру в розум, його могутність та силу. Саме цим пояснюється те глибоке розчарування, що охопило багатьох митців і відобразилося в песимістичному тоні та трагічній забарвленості їхніх творів. (романтизм у західній літературі)
Рух романтизму розпочався у другій половині 90-х років XVIII ст. майже одночасно в Німеччині й Англії. У творчості Фрідріха Гельдерліна і гуртка ієнських романтиків були закладені основи німецького романтизму. Творчість Блейка, Вордсвода, Кольріджа визначила основні напрями художніх пошуків англійських романтиків. Хоча і в Німеччині, і в Англії виникнення романтизму було обумовлене всім розвитком літератури, але безпосереднім поштовхом для формування ідейного напряму став духовний переворот, який відбувався під впливом Французької буржуазної революції. У середині 10-х років XIX ст. романтизм набув загальноєвропейського характеру і був пов’язаний із наростанням національно-визвольного руху, який розпочався у більшості країн Європи після падіння наполеонівської імперії. У цей час формувався романтизм в Італії, Скандинавських країнах, Росії, Іспанії, Португалії, Бельгії. 30-40-ві роки XIX ст. становлять окремий і особливий етап у розвитку романтизму у світовій літературі, який своєрідно розкрився не тільки в європейських літературах, а й у літературі країн Американського континенту.
Для розуміння романтизму важливо враховувати, що це був саме ідейний і художній рух, тому романтизм змінювався, мав характерні особливості в певні періоди свого розвитку і в окремих національних літературах, і у творчості окремих письменників. Але те, що робить романтизм єдиним рухом, пов’язане з його прагненням зрозуміти й відобразити всесвітній розвиток історії. Тому головна риса романтизму як художнього напряму — усвідомлене прагнення створити узагальнений символічний образ.
«Тільки романтична поезія,— писав один із теоретиків ієнської школи німецьких романтиків Ф. Шлегель,— подібно до епосу здатна стати дзеркалом навколишнього світу, відображенням епохи». При цьому на початку розвитку романтизму дійсне й ідеальне не протиставляються, а існують в гармонії, підпорядковуючись загальним законам розвитку й оновлення. Романтиків приваблювали міфи, в яких вони вбачали відбиття узагальнених образів, здатних до художнього оновлення. Біблійні, античні, середньовічні, народні міфи використовувалися романтиками для створення своїх образів-міфів. (романтизм у західній літературі)
Наступний період романтизму був пов’язаний із докорінним переглядом усієї системи цінностей, які митці обстоювали у добу Просвітництва. На той час Європа переживала сильне духовне потрясіння й розчарування від подій Французької революції, війн, що охопили майже всі європейські країни. Це розчарування викликало сумнів щодо можливостей розуму у перебудові на краще суспільного порядку. Адже революція не принесла суспільної гармонії, навпаки, вона викликала кривавий терор, насилля, війни. Віра в могутність розуму, суспільну гармонію похитнулася. У романтизмі це позначилося передусім зображенням розриву між дійсністю й ідеалом. Найяскравіше це виявилося у творчості Гофмана, Байрона, Лєрмонтова.
Уже в межах Просвітництва виник рух письменників, головним гаслом якого була творча свобода. Романтики підхопили це гасло й пішли далі у художніх пошуках, доводячи, що почуття, уява, фантазія не менш важливі для людини, ніж розум і здоровий глузд, який обожнювали просвітителі. Саме ці риси роблять людину духовно самобутньою, і романтикам належить відкриття неповторності кожної людської особистості, її духовного світу.
Романтики обстоювали свободу особистості як основу життя, виступали за щирі, людські стосунки, не приймали лицемірства, фальші, насильства.
Художник-романтик не ставив собі за мету точно відтворити дійсність. Для нього важливішим було висловлення свого ставлення до реальності, створення свого, вигаданого образу світу, часто за принципом контрасту з навколишнім життям, щоб донести до читача і свій ідеал, і свою неприязнь до світу, з яким він не може примиритися. У пошуках ідеалів романтики звернулися не до доби античності, як класицисти й просвітителі, а до Середньовіччя з його культом ідеального кохання, лицарських подвигів, добрих та злих чарівників. Через середньовічну літературу прийшли романтики і до народної творчості — легенд, казок, пісень та переказів, відкрили їхню красу й чарівність. Це знайшло відображення у творчості Т. А. Гофмана, В. Скотта, М. Гоголя.
Література романтизму запропонувала свого героя, який найчастіше виражає авторське ставлення до дійсності. Це людина з особливо сильними почуттями, з гострою реакцією на світ, здатна відкинути закони, яким підкоряються інші. Тому такий герой завжди вирізняється із свого оточення, перевищує його. З’являється новий тип героя — тираноборець, бунтар, одержимий «світовою скорботою», «несамовитий шукач життєвих насолод». Як правило, це виняткові характери, що діють за виняткових обставин.
Герой цей самотній, і тема самотності, мотиви трагічної долі особистості, «світової туги», «космічного песимізму» стають провідними у романтиків. Особливо це відчувається у творчості Дж. Г. Байрона, М. Лєрмонтова, Г. Гейне. Невід’ємною особливістю романтичного стилю є символіка, фантастика, екзотика. Письменників цікавить історичне минуле, фольклор, міфологія. (романтизм у західній літературі)
Романтична література має свою систему жанрів. Чільне місце серед них посідають ліричні (балада, елегія, лірична поема, дружнє послання). Серед прозових — психологічна повість, новела, літературна казка. У цей період створюються жанри роману (В. Скотт, Ж. Санд, В. Гюго), поеми (Дж. Г. Байрон, Г. Гейне, А Міцкевич), ліричної поезії.
Заслуга романтизму полягає в розвитку жанрів історичного роману й драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку у романтизмі досягли лірична поезія і лірична пісня. Водночас у різних країнах романтизм виявляв специфічні риси, виконував особливі соціальні та культурні функції.
У країнах Південно-східної Європи романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обгрунтуванні історичної самобутності народу, його культурних традицій, мови, літератури. Творчість Т. Шевченка, А. Міцкевича — яскравий тому приклад.
Серед найвизначніших представників романтизму слід назвати письменників Дж. Г. Байрона, В. Скотта, Е. Т. А. Гофмана, Г. Гейне, А. Міцкевича та ін.; художників Е. Делакруа, Т. Жеріко, К. Д. Фрідріха, Дж. Констебла, О. Кіпренського та ін.; композиторів Ф. Шопена, Ф. Ліста, Р. Шумана, Р. Вагнера, Дж. Верді та ін.
Під впливом європейського романтизму своєрідно розвивається американська література. Творчість Ф. Купера, Е. По, Г. Лонгфелло увійшла у скарбницю світової літератури, вплинула на її розвиток.