Теми «світової скорботи» і втечі від світу в ліриці Джорджа Байрона
Лірична творчість великого англійського поета тісно переплетена з його поемами й трагедіями, а його ліричні вірші, за висловом літературознавця Н. Я. Берковського,— «супутники й провідники його великих поем і трагедій». Вони й публікувалися разом, під однією обкладинкою з його поемами «Чайльд-Гарольд», «Корсар», «Гяур»: «чим дихали його поеми й трагедії, тим дихали й вони». Як і поеми, ліричні вірші Байрона були витворами романтизму в тому вигляді, у якому визнавав і сповідував романтизм поет, дистанціюючись у головних питаннях поетичної творчості зі своїми сучасниками — англійськими поетами Вордсвордом, Колриджем, Сауті. Останні також були поетами-романтиками, але зовсім іншого штибу, представниками так званої «озерної школи», або, як їх ще називали — «лейкистами». Усі вони почали свій творчий шлях раніше за Байрона й усі пережили його, з усіма ними
Байрон ворогував усе своє життя. З’ясування розбіжностей у кардинальних питаннях творчості й розуміння світу між «озерниками» і Байроном допоможе краще зрозуміти погляди й естетичні позиції Байрона. Поети «озерної школи», з одного боку, і Байрон — з другого, були двома типами романтичного руху.
Поетичний світ «озерників», особливо Вордсворда — одного з найулюбленіших в Англії поетів,— зводився, по суті, до ліричного відтворення шанованих усіма народних переказів і поетизації столітнього устрою життя англійської провінції й села, до пошуку гармонії людського суспільства в рамках цього устрою, гармонії людини й природи. Вони ніби отримали свій світ готовим і тішилися ним, у їхній ліричній поезії панував колорит того життя й тієї природи, які їх оточували,— переважно північної Англії, краю озер (звідси й назва школи).
Поетичний світ Байрона позбавлений інтимної теплоти побутових деталей національного життя, як у «озерників», але в порівнянні з ними він безкраїй і неозорий. За Байроном, людині потрібні моря й океани, увесь світ, як є. Поетичне «я» Байрона здатне перейматися чужими інтересами, далекими від його власних, ніяких меж для цього не існує. Він вірний друг для всіх позбавлених волі й тих, що шукають співчуття й допомоги, чи це будуть англійські луддити чи народи Близького Сходу, що страждають від турецького ярма, біблійний цар Давид чи навіть Наполеон, якого відправляють у вигнання. Ліричний герой Байрона здатний виступити на захист будь-кого ображеного, взяти на себе чужий тягар і чужу скорботу. Справедливо зазначає Н. Берковський, що «термін «особиста лірика» недостатній, якщо йдеться про Байрона. Тут потрібен набагато ширший термін, оскільки лірика Байрона незрівнянно вільніша й місткіша, вона ніби медіум для багатьох сил сучасності, а також і історії, які відчувають потребу у сповіді, у відвертому слові, що могло б привести на їхній бік носіїв споріднених почуттів і дружньої думки». Усе сказане повною мірою характерне також для поем і драм Байрона. Слова про «всесвітню чуттєвість», сказані Ф. Достоєвським про Пушкіна, цілком можна віднести й до Байрона, але ще раніше саме поезії Байрона було дане інше, настільки ж масштабне, але більш одностороннє визначення — поезія «світової скорботи». Однак зауважимо, що мова тут може йти, звичайно ж, не про всю творчість поета, а тільки про один із важливих його мотивів, який, за словами того ж Н. Берковського, «не можна осмислити без поезії Байрона, його потрібно зрозуміти».
Серед творів Байрона ми можемо зустріти такі, у яких провідними є мотиви сумніву, незадоволеності, глибокої розчарованості в людях і світі, неприйняття цього світу, навіть апокаліпсичного бачення його кінця, катастрофи. Таким є вірш «Пітьма». Потрібно було пережити крайнє розчарування й зневіритися багато в чому, щоб народилися жахливі образи цього вірша:
Я видел сон… не все в нем было сном.
Погасло солнце светлое — и звезды
Скиталися без цели, без лучей
В пространстве вечном; льдистая земля
Носилась слепо в воздухе безлунном…
Ця космічна катастрофа занурює людський світ у голод, у хвороби, у пожежі, в озвіріння, убиває почуття — не тільки любові, але й ворожнечі. Руйнується життя, руйнується сама реальність. У незакінченому «Уривку» життя виявляється тільки «маренням», мерці — справжніми спадкоємцями земного життя, а живі — лише міхурами на поверхні землі. У вірші «Могила Черчілля», навіяному спогадом про відвідування могили забутого, але поцінованого Байроном поета XVIII століття, вся земна куля постає в образі надгробного пам’ятника людству. У «Стансах до Августи» і «Посланні до Августи», звернених до улюбленої зведеної сестри, Байрон називає її єдиною, хто залишився в нього «у глухій нічній свідомості», в «пустелі життя», на «руїнах загиблого минулого». Але ця «поезія кінця», ці мотиви «світової скорботи» не виключають, а парадоксальним чином містять у собі поезію боротьби й подвигу, опори й перемоги. У численних віршах, поемах Байрона на меланхолійно-жалібному, з елементами фаталізму тлі з’являються зухвалі, неприборкані, горді духом герої — борці, повстанці, заколотники.
Такого роду протиріччя органічні для Байрона, вони властиві його творчості, і обумовлені багато в чому тією історичною ситуацією, у якій жив і творив поет, у якій формувалося його ставлення до світу. Згадаймо історичні катаклізми того часу — перші десятиліття XIX сторіччя. Протягом століть існувала королівська влада у Франції — революція знищила її. Але ось — о диво! — з хаосу історії народилася імперія Наполеона, що завоювала майже всю Європу, однак і їй прийшов кінець. Наступили часи Священного союзу й реставрації монархій, визвольних війн поневолених народів Східної й Південної Європи — війн, у яких, нагадаємо, Байрон брав особисту участь. Але що стоїть за всіма цими перипетіями історії? Може, це тільки сон? Людина виявилася у владі надособистісних сил, у вирі історії — звідси розчарування в силах розуму, на який спиралася просвітительська ідеологія, усвідомлення ненадійності людських почуттів, мінливих і плинних. Все це породило романтизм, але все це породжувало й скорботу, сумнів, розчарування в колишніх надіях і сподіваннях, змушувало шукати вихід у боротьбі за людину і її волю, за справедливість суспільного порядку.
Скорботне й активне начала в найрізноманітніших проявах тією чи іншою мірою характерні для творів усіх романтиків, але в Байрона вони найбільш оголені. Разом із тим байронівська світова скорбота зовсім не означає зневіри або приречення на вічну бездіяльність.
Світова скорбота у творчості Байрона — це велике невдоволення порядком речей у сучасному йому світі, і насамперед, у реставрованій післянаполеонівській Європі, і в ній, у цій світовій скорботі, є воля й заклик до справедливого для всіх народів і всіх людей виходу із несправедливого порядку. У багатьох віршах і поемах Байрона відчувається пошук цього виходу, дуже часто (особливо в «революційних» віршах і «східних поемах») рішучий і сміливий.
Із цим пошуком виходу з «неправильної» світобудови тісно пов’язана тема втечі від світу, від людей. Звідси такий звичний для лірики Байрона мотив розлуки й катастрофи (наприклад, в «Єврейських мелодіях», у віршах про любов тощо). Цей мотив як наскрізна тема всієї творчості простежується й у поемі «Паломництво Чайльд-Гарольда», і в багатьох віршах («При від’їзді з Ньюстедського абатства», «К. Д.», «Еммі», «Розставання», «Прощання Наполеона» й ін.).
Особливо яскраво й виразно ця тема виражена у вірші, що починається словами «І would I were a careless child…» (у перекладі В. Брюсова — «Хочу я бути дитиною вільною…», у перекладі В. Левина — «Коли б я міг в морях пустельних…», в українському перекладі — «Хотів би жити знов у горах…»). Про мотиви протесту, втечі від світу в цьому вірші вже говорилося вище, тут лише наголосимо на романтично-протестантській мотивації цієї втечі і настільки ж романтично-безкомпромісному її характері: «Геть, геть від життя — назавжди!»