Українське кобзарство. Український фольклор. Конспекти лекцій
Кобзарське мистецтво (термін уперше використав Гнат Хоткевич) — унікальне явище світової культури. Україна з давніх-давен славилася співцями, яких називали кобзарями, бандуристами, лірниками. Скрізь можна було зустріти цих сліпих співців-музикантів: на розпутті, у степу біля козацької могили, неподалік криниці чи дорожнього хреста. Голос їхньої бандури дзвенів і на широких майданах, і в натовпі ярмаркового люду, і в убогій селянській садибі. Дивовижне звучання інструментів, глибокопатріотичні й поетичні тексти виконуваних творів лунали в різних куточках України, пробуджуючи національну свідомість і національні почуття.
Прототипами кобзарів вважають співців-гудців княжої доби, згадки про яких зберегли літописи. Слова «кобзар», «бандурист», «лірник» походять від назв музичних інструментів, якими користувалися народні музики. Окрім них історія знає й маловідомі загалу (фахові!) називання народних співців, пов’язані передусім з формою їхньої діяльності. Так, козаків, які в ХVІ—ХVІІ ст. грали на лютнеподібних кобзах, звали «кобезниками», придворних музикантів ХVІІ—ХVІІІ ст., котрі виконували музичні твори на торбанах (теорбанах), — торбанiстами (теорбанiстами), всіх, хто надавав перевагу «козацькій лютні», — бандористами (бандуристами).
Найпопулярнішим інструментом була кобза, історія якої налічує багато століть. Ібн Фод (921), описуючи похорон руснака1, зазначав, що до могили поклали «горілку, овочі й музичний інструмент». Учені припускають, що то була давня кобза — струнно-щипковий інструмент зі змінною довжиною струни та шийкою, до якої можна було притискувати струни. Наприкінці XVIІІ ст. до них додали ще кілька струн. Так було створено складніший і досконаліший за кобзу інструмент — бандуру. Кількість струн і приструнків постійно збільшувалася: на бандурі Остапа Вересая їх було 12, Павла Братиці — 20, Федора Гриценка-Холодного — 45. Популярною була і ліра, яка мала колесо або диск, що виконували роль смичка, та клавіші для натискання струни.
В історії українського народу кобзарство відіграло особливу роль. За словами Д. Яворницького, кобзар — «хоронитель заповітних запорозьких переказів, живописець лицарських подвигів, часом перший лікар хворих і поранених, часом визволитель невольників з полону, часом підбурювач до воєнних походів і славних подвигів низових молодців». Кобзарі були чи не єдиною ланкою, яка зв’язувала невільників з батьківщиною. Оскільки кордони для них були відкриті, їх ніхто не зупиняв. Бандуристи безборонно мандрували у Стамбул, Кафу, Трапезунд, звідки несли в Україну звістку про бранців. Там і народжувалися думи-плачі, що розповідали про турецько-татарську неволю.
На Запорозькій Січі, де народних співців особливо пошановували, зародився тип кобзаря-професіонала. Чимало їх вирушало в походи проти кримських ханів, турецьких султанів та польських магнатів. Збереглися народні картини із зображенням козака з бандурою. Популярну картину «Козак-бандурист» також називають «Козак Мамай». Це один з музикантів, котрі завжди були в запорозькому війську і нарівні з іншими билися з ворогами. Осідланий кінь, шабля, спис і бандура — неодмінні його атрибути.
Козак Мамай — не конкретна історична постать, а збірний образ. Тюркською «мамай» означає «ніхто», «без імені», «порожнеча». Тюркські народи вірили, що зло, яке бореться за душу людини, може відшукати її за іменем. Без імені вона стає непідвладною злим силам: «Хоч дивись на мене, та не вгадаєш, звідкіль родом, як зовуть, нічичирк не скажеш. Коли трапилось комусь у степах гуляти, той може прізвище, ім’я моє угадати». Козака Мамая зобразив на офорті «Дари в Чигирині» Т. Шевченко. У 2003 р. на Національній кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка було знято фільм «Мамай» (режисер О. Санін).
І. Каганець назвав Мамая воїном і філософом: «Ми знаходимо в цьому образі чимало дивного і таємничого, що ніяк не вписується в наші уявлення про звичайного воїна. Адже Мамай сидить у дивній для українців позі і є ніби в стані медитації. Його очі розфокусовані і направлені вдалечінь. Таке враження, що перед нами знаходиться тільки тіло, фізична оболонка, а душа злетіла до неба. Можливо, у такий спосіб Мамай живиться космічною енергією або через молитву просвічується божественною мудрістю. В руках у нього бандура, яка ще більше посилює враження, що перед нами поет і філософ, священик і мудрець. Його обличчя сповнене неземними спокоєм і добротою, натхненням і любов’ю» («Нація золотих комірців»).
Місце, роль і значення бандуристів у політичному та духовному житті українців завжди були особливими. Це засвідчує виданий Б. Хмельницьким 1652 р. універсал, яким гетьман брав під свою опіку та опіку козацьких полковників цехові організації народних співців-музикантів. Перші кобзарські гурти (братства) виникли наприкінці XVIІ ст. До них належали керівники-цехмайстри, майстри, або панотці (учителі), та підмайстри (учні). Братства мали статут, касу, хоругви, суд і навіть особливу мову, що звалася лебійською («лебій» — дід), або лобурською, в Галичині — лепетінською.
У галицькому журналі «Зоря» (1886) автор статті «Дідівська (жебрацька) мова» д. Вікторин доводить, що потаємна мова лірників походить, «якъ каже Павло (бывшій поводырь, отъ котораго г. Викторинъ записалъ ее), зъ часовъ панщины. Д±дами, каже, бували тод± не сами старц±, кал±ки, немочни; д±дами перебирались и здорови селяне, що вт±кали одъ пановъ, щобъ бути вольными». Ці діди намагалися помститися своїм панам. «Отъ же ти д±ды змовляються на що недобре, то звычайно ради бы упевнитися, щобы ихъ хто не подслухавъ, або подслухавши, бодай не заразъ порозум±въ усе. Одъ того певно пошло, що попридумували багато словъ, зрозум±лыхъ хиба имъ самымъ, а переплетаючи ними звычайну бес±ду, чинили еи неразум±лою сум±шкою». Немає певності, що саме так виникла лебійська мова, але подібна версія має право на існування.
Український учений Микола Сумцов у праці «Українські співці й байкарі» навів кілька прикладів з її словника: «Сліпці-бандуристи звуться невлями, прості старці — харбетрусами, поводатир — котирем, усякий сліпий — люхно, кий — костур, торба на спині — заплішень, торба на боці — боковень». Учений записав навіть уривок із пісні лебійською мовою:
Коби мені кумса сяна,
А до кумси ще тирині
І бутельбух вовчану
Каравана чорнобрива.
Коби мені хлібець святий,
А до хліба трошки сира,
А до сира шклянка пива
Та дівчина чорнобрива.
В. Гнатюк у своїй праці «Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. и. про лірників повіту Бучацького» (1895) зафіксував і власні назви лебійською мовою: «Чернівці — К«лути; Заліщики — КовНшчики; Бучач — БучпНль; Скала — Пітрусь«нка; Оківці — Леґушани (село); Товсте — Тоўстиўмни; Потік — ДельмЩшник» тощо.
Молилися діди українською, щоправда, перед кожною молитвою промовляли: «О, фез комунiський, до тебе кизiтаю!», тобто «О, Боже ласкавий, до Тебе молюсь». А як зачували недоброзичливців, то неодмінно попереджали громаду: «Гаврії пнають!», що означало: «Пани йдуть!».
Братства керували діяльністю кобзарів та лірників, піклувалися про підготовку молодих співців. Учнів мали тільки досвідчені виконавці, відповідаючи за їх виховання перед усім товариством.
До кобзарської науки брали здібних, але тільки сліпих дітей, котрі проходили сувору цехову школу, досконало вивчали репертуар, гру на інструменті. Претендент витримував «визвілку» (своєрідний іспит) і вступав до братства. Навчання тривало три роки, нерідко більше. Після цього відбувалася «отклінщина» — кобзарський ритуал благословення на самостійну працю. Учень приходив на зібрання бандуристів з хлібом, який подавав учителеві, дякуючи за науку. Майстер тричі читав молитву, а потім звертався до кобзарського братства з проханням прийняти його учня. При цьому детально розповідав про його навчання, моральні якості. Учень демонстрував, як засвоїв кобзарську науку. Завершувалася посвята частуванням. З того дня вчорашній підмайстер ставав повноправним членом братства. У XIX ст. стали дуже популярними організації народних співців-музикантів.
Найчастіше бандуристи виконували твори, яких потребували слухачі, хоча кобзарська наука передбачала розмаїтий репертуар: молитви, псальми і канти; «журні» пісні («Сирітка»); «запросницькі» пісні (жебранки); «причити» (голосіння); «сердешні подяки»; «битовщини» — співані оповідання про життя-буття; «старини» (билини) — співані оповіді про «богатирські часи»; «козацькі псальми», або «козацькі пісні», — думи; світські та обрядові пісні; «гуртоправські», «пияцькі», «гультяйські» та «срамні» (сороміцькі) пісні; інструментальні твори (козачки, гопачки тощо).
За виконання героїчних пісень народних співців нещадно переслідували, катували, піддавали мученицькій смерті. Грицько Кобзар разом з іншими запорожцями потрапив до турецької неволі, втерся в довіру до яничарів. Ті наказали йому наглядати за двадцятьма невольниками. Грицько придбав для них турецький одяг і випустив на волю. За це розлючені турки викололи йому очі й відпустили на всі чотири сторони. Він повернувся в Україну, добрався до Іржавця (Прилуцький повіт), звідки був родом, і співав «козацьких пісень, котрі про воїнство». У Коліївщину очолив гайдамацький загін. Селяни любили Грицька Кобзаря, складали про нього легенди. Одну з них записав П. Чубинський: «У Канівському лісі, недалеко від Канева, вбиті два ватажки: Грицько Кобзар і Підкова… Їх обох там і поховали… Те місце й досі звуть канівці “Кобзарів шпиль”».
Запис у Коденській книзі, в якій збереглися протоколи страт гайдамаків, засвідчує, що в січні 1770 року було покарано трьох кобзарів — Прокопа Скрягу, Василя Варченка та Петра Сокового. Їх посадили на палі за те, що кожен «гайдамакам на бандурі гравав». Документи зберігають інформацію про страту Данила Бандурка, який теж допомагав гайдамакам. Прославлений фастівський полковник Семен Палій, висланий Петром І у Сибір, навіть у неволі не розлучався з кобзою.
Чимало фактів засвідчують жорстоке переслідування кобзарів у XIX та XX ст. У 1905 р., придушивши селянське повстання в Сорочинцях, в «чорну сорочинську неділю» царські посіпаки піддали екзекуції Михайла Кравченка за те, що своїм співом закликав народ до боротьби. Повстання селян та жорстока розправа над ними глибоко вразили кобзаря, і він склав дві думи про сорочинську трагедію: «Чорна неділя в Сорочинцях» та «Про сорочинські події 1905 року». У 1918 р. замордували лірника Йосипа; 1919 р. у Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва, 1920 р. — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан.
Нелегкою була доля кобзарів і в часи СРСР. ЦК ВКП(б) щодо їх діяльності видав чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО (народного комісаріату освіти)», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність», що надавали право безкарно переслідувати кобзарів, знищувати інструменти. Газети друкували антикобзарські публікації: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Кобза — музична соха!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Формою боротьби із кобзарством стало створення спеціальних лірницьких «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо тощо.
До цькування кобзарів долучилися професійні літератори. Так, Ю. Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Відомий і заклик М. Хвильового припинити «закобзарення України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». У поемі М. Бажана «Сліпці» є такі слова про них — «скиглії», «смердючі недоноски», «юродиві», а їхній репертуар з героїчного епосу потрактовано як «стороті прокляті пісні»:
Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
У середині 20-х років ХХ ст. спеціальна етнографічна комісія АН УРСР уклала реєстр українських співців, що відіграло фатальну роль у житті кількохсот кобзарів і лірників. У часи насильної колективізації більшість з них було розстріляно, виморено голодом. У 1934 р. до Харкова нібито на зліт зібрали від 200 до 337 (у різних довідниках ця цифра коливається) народних музик, яких розстріляли за містом. Дослідник кобзарського мистецтва Богдан Жеплинський уклав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками, зниклих безвісти. У ньому 72 особи (кобзарі Петро Древченко, Василь Парасочка, Степан Пасюга; лірники Петро Кішка, Варивон Гончар, Іван Мережко та десятки інших). Одиниці з них (Михайло Полотай, Федір Кушнерик, Михайло Носач) врятувалися від знищення, подавшись на службу до радянської влади.
Наперекір усім бідам кобзарська дума жила, кобзарські струни бриніли. Як писав М. Рильський, «народні душі нікому несила було вбити, — і народне пристрасне слово лунало, ширилося, росло!».
Серед найвидатніших кобзарів минулого — Іван Стрічка, Семен Кошовий, Іван Однорог, Федір Крячківський, Архип Никоненко, Андрій Шут, Іван Кравченко-Крюковський, Федір Гриценко-Холодний. Найвідоміший кобзар XIX ст. — Остап Вересай (1803—1890), життєпис якого записав фольклорист О. Русов, а характеристику його музичного репертуару разом з нотним записом мелодій подав М. Лисенко.
Народився Остап Вересай 1803 р. в с. Калюжинці на Полтавщині. Осліпнувши в ранньому дитинстві, змушений був опановувати гру на бандурі, аби якось заробляти собі на життя. Навчався у трьох майстрів, однак трирічного терміну навчання не добув у жодного. Удосконалював гру на бандурі самотужки, репертуар поповнював від інших кобзарів.
Доля звела Остапа Вересая з російським художником Л. Жемчужниковим, котрий приїздив у рідне село бандуриста і залишив чимало спогадів про нього, створив портрет співця, записав дещо з його репертуару. Згодом він познайомив Вересая з П. Кулішем, який передав йому Шевченків «Кобзар» (1860) з дарчим написом автора: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка».
На III Археологічному з’їзді (Київ, 1874) було чимало зарубіжних дослідників, які слухали виступ Остапа Вересая. Після того французький учений Альфред Рамбо писав: «Він, як і більшість його побратимів, сліпий, його одяг — селянський: широкі козацькі штани, убрані знизу в важкі шкіряні чоботи, шапка з овечого хутра, свитка з грубої вовни, колір якої нагадує дорожню пилюку. Його посадили на стілець, а слухачі розташувалися колом, яке весь час збільшувалося. Єдина лампа, що майже вся ховалася в зелені, повністю освітлювала обличчя кобзаря, голос якого так чітко лунав у тьмі ночі, як спів соловейка. Його приплюснутий ніс, рот з тонкими устами були простуваті і ховалися у сивій патріаршій бороді. Нижня частина обличчя нагадувала про убогість Вересая, відчувалися сліди нужди і перенесених зневаг у його мандрівному житті, та інакше виглядали високе, вигнуте, все поморщене і залисіле чоло, закриті повіки, глибоко посаджені і неначе загублені під густими бровами, вони були шляхетні і немов випромінювали сліди думок і міркувань вищих, ніж його життєве і соціальне становище.
Цей кобзар — не поет у розумінні цього слова, він не створює, він зберігає скарб народної поезії, переданий попередниками. Ці героїчні мелодії, якими він хвилює людей, ці відважні здобутки, на які постійно навертається його думка, принесли вивершення його духові і надали шляхетності його рисам». Далі А. Рамбо продовжував: «Остап Вересай є… нащадком старих слов’янських співців, він — законний нащадок Бояна та інших “солов’їв” минулого». Фрагменти цієї праці передруковувала тодішня преса багатьох країн світу.
Маловідомим є факт про виступ Остапа Вересая перед Олександром ІІ, в подарунок від якого музика отримав срібну скриньку. Не всі побратими схвально поставилися до цієї події, подібні виступи вони вважали наругою над кобзарським духом, відтак виключили Вересая, котрий вихвалявся царським дарунком перед іншими, зі своєї громади. Однак це не применшило значущості фігури кобзаря в українській народній музичній культурі.
Помер Остап Вересай 1890 р. Гадали, що він був «останнім співцем України». Однак, як зазначав Улас Самчук, «кобзарство тих часів, дарма що багато з них переходило на лірництво, набрало певного історичного сенсу і стало свідомо плекатися не лишень в народі, а також в літературі і взагалі в інтелектуальній культурі». Популярною була творчість Олександра Маркевича, Степана Пасюги, Федора Кушнерика, Євгена Адамцевича, Єгора Мовчана та ін.
Нині знову оживає кобзарська справа. У вересні 1989 року в с. Стрітівці на Київщині відкрито школу кобзарського мистецтва. В Ірпені діє Київський кобзарський цех, виготовляють народні інструменти, навчають грати на них. У вересні 1991 року на Сумщині відкрито кобзарські класи в загальноосвітніх школах.
У 1990 р. створено Всеукраїнську спілку кобзарів (з 1996 — Національна спілка кобзарів України), яка має на меті відродження кобзарського мистецтва, переймається популяризацією гри на бандурі, організовує концерти, фестивалі і конкурси, підтримує окремих виконавців, музичні колективи, навчальні заклади, видає навчальні матеріали.
Розвивалося кобзарство і за межами України. Знані за рубежем бандуристи — Юліян Китастий, Зиновій Штокалко, Віктор Мишалов (свого часу він організував кобзарську школу в Канаді). Про їх культурну діяльність У. Самчук написав книжку «Живі струни».
Діяльність кобзарів і бандуристів за кордоном була зумовлена вимушеною еміграцією і вірністю традиціям та пов’язана з популяризуванням національної культури й українського народного інструмента — бандури. Серед найвідоміших бандуристів-емігрантів — Григорій Китастий (1907—1984), який усе життя присвятив музичному мистецтву й бандурі. Свого часу він навчався в Полтавському музичному технікумі на вокально-хоровому факультеті, був штатним співаком соборного хору, з якого Г. Хоткевич створив славетну Полтавську капелу. У 30-ті роки ХХ ст. навчався в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка на диригентсько-капельмейстерському факультеті, де опанував гру на скрипці, корнеті та бандурі. На цей час припадає співпраця Г. Китастого та двох його братів з Київською капелою бандуристів.
Життя народного музики найтісніше було пов’язане з Державною зразковою капелою бандуристів України, яку створили, згуртувавши Київський і Полтавський колективи. З початком Другої світової війни її розформували. Самотужки об’єднавшись у невелику капелу, бандуристи продовжили свою професійну справу, відновлюючи справжній кобзарський репертуар. Успіхи капели у Галичині й на Волині налякали окупаційну владу, її учасників відправили до концентраційного табору поблизу Гамбурга. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» А. Лицева учасників капели вдалося визволити з табору. Дивом уникнувши знищення, учасники капели після війни опинилися в таборах скитальців і втікачів. Подальша доля Г. Китастого і капели бандуристів пов’язана з Детройтом в американському штаті Мічиган, пізніше — з Чикаго в штаті Іллінойс.
У. Самчук такими словами передав враження від гри капели Г. Китастого: «А коли сцена відкривається на всю широчінь, і коли на ній появляється барвиста, м’яко освітлена картина — групи людей у старовинних одягах з дивовижними інструментами — ціла та велика, півтемна просторінь перед ними завмирає від виразного здивовання. Магічне видиво. Зриваються спонтанні оплески. Ще мить і на помах вказівки диригента весь той напружений простір заливається вібрацією звуків, тонів, мелодій. Все це живе, соковите, органічне, їх тонація барвиста, їх розмах широкий. Вони клекочуть глибинними тонами низів, блискучими злетами верхів, вони розливаються, зливаються легко, свавільно, спонтанно, вони рвуться і тріпочуть у просторі, ніби зграя білих на сонці птахів, ніби прапор на високій щоглі корабля…
Звуки кобзи і бандури торкають і вражають наше те найглибше в нас, любимо цю мелодію, носимо її в нашій історії, як кольор і запах, і відкликаємось на її заклик, як на команду найвищої сили предків з багатьох століть минулого…
Святкуємо славу віків і тих просторів світу, де ця музика була завжди і є тепер віщим кличем, Божим гласом».
Українське кобзарство. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій