Урок № 54 ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст. ОЛЕСЬ ГОНЧАР. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОГО ДОРОБКУ, ГРОМАДЯНСЬКА Й ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ, РОЛЬ У ДУХОВНОМУ ВІДРОДЖЕННІ НАЦІЇ, українська література, 11 клас

Урок № 54 ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст. ОЛЕСЬ ГОНЧАР. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОГО ДОРОБКУ, ГРОМАДЯНСЬКА Й ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ, РОЛЬ У ДУХОВНОМУ ВІДРОДЖЕННІ НАЦІЇ, українська література, 11 клас

Мета: ознайомити старшокласників із життям і творчістю, громадянською й життєвою позицією Олеся Гончара, з’ясувати роль митця в духовному відродженні нації; учити добирати необхідний матеріал з літератури; розвивати мовлення, допитливість, уміння зіставляти факти, робити висновки; виховувати активну громадянську позицію.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: фотовиставка про життя і творчість О. Гончара, експозиція творів митця, епіграф.

Художник приречений на саморозп’яття в ім’я наближення людини до свободи, істини, краси і добра. Для цього йому доводиться переживати не лише свою власну долю, а й долю тих, до кого він звертається словом. Переживати долю людини, народу, людства.
М. Жулинський

 

 

 

ХІД УРОКУ № 54 ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст. ОЛЕСЬ ГОНЧАР. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОГО ДОРОБКУ, ГРОМАДЯНСЬКА Й ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ, РОЛЬ У ДУХОВНОМУ ВІДРОДЖЕННІ НАЦІЇ, українська література, 11 клас

 

І. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми й мети уроку
Є в долі кожної нації люди, яким відведено роль її творців, провідників. Імена цих людей записані в книгу історії кожного народу, вчинки їхні великі, непідвладні ні часові, ні злому слову. Час тільки знімає облуду з людських очей, і тоді вони починають розуміти велику силу Генія. До таких людей, геніїв нашої історії й культури, належить Олесь Терентійович Гончар.
Наш урок хочеться розпочати словами Миколи Жулинського: «Митець не має повної влади над собою. Творчий процес — це завжди вихід за межі свого «я» з єдиною метою: досягти абсолютної свободи самовираження, а отже, звільнитися від земного, обтяженого реаліями буття, заперечити себе гріховного і утвердити себе божественного, очищеного духовно від скверни та зла. Художник приречений на саморозп’яття в ім’я наближення людини до свободи, істини, краси і добра. Для цього йому доводиться переживати не лише свою власну долю, а й долю тих, до кого він звертається словом. Переживати долю людини, народу, людства». По-різному письменник увіходив у життя кожного з нас, але прийшов назавжди зі своєю долею й долею героїв, зі своїм світлом, з болем, а головне… з правдою у всіх її проявах. Тож поговорімо сьогодні про те, хто для нас є Олесь Гончар, та яке значення його творів у нашому житті.

 

II. Опрацювання навчального матеріалу

1. Слово вчителя (загальна характеристика прози II половини XX ст.)
Щоб збагнути художній світ творів О. Гончара, необхідно усвідомити, які події суспільного життя впливали на світовідчуття письменника, які тенденції розвитку в літературі були наявні в цей період.
1956 р. суспільство засудило сталінізм і його звірства, було звільнено з таборів мільйони засуджених, зокрема й тих українських письменників, які там вижили. У літературу повертаються імена майстрів «розстріляного Відродження» — Миколи Куліша, Михайла Зерова, Григорія Косинки, Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника та інших. Починається реабілітація особистого, народного, національного в літературі 60-х рр. XX ст. Піднялася «залізна завіса», яка розділяла СРСР і Захід. Суспільство намагається надолужити втрачене: засвоюються нові мистецькі ідеї, осмислюється зроблене митцями Заходу в попередні десятиліття. Пожвавлюється перекладацька справа. «Відлига» породила ілюзії й сподівання на нове духовне відродження. В аморфній душі безликої людини проростало й міцніло відчуття українськості — просвітлене, радісне, глибинне. Відродження зрусифікованих душ ішло ніби спонтанно, але прискорено, усвідомлено.
У прозі другої половини 50-х рр. XX ст. йде процес «реабілітації» людини й водночас героя, бо в попередні десятиліття радянські письменники писали не про окрему особистість, її щоденне буття, а про маси, масштабні історичні події, які змінювали обличчя світу.
Утверджуючи ідеали добра, правди, краси, справедливості, лірико-романтична проза виразно акцентувала увагу на позитивному героєві, носієві ідеалу — простій людині, як правило, безкомпромісній, духовно багатій, високій у прагненнях, що немовби вгамовує одвічну тугу за людиною, яка не гнеться під тягарем життя, а навпаки — випростовується на повен зріст. У річниці її постали романи Олеся Гончара «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; Михайла Стельмаха «Правда і кривда», «Дума про тебе», «Чотири броди».
Наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр. XX ст. інтенсивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосереджувався на почуттєвому світі героя. Емоційний спалах, «картинка» настроїв, освітлений внутрішнім світлом пейзаж — усе це привертало увагу прихильників ліричної прози. Є. Гуцало широко використовував у своїй творчості цей жанр. У ліричніи прозі застосовується персонажна оповідна стратегія: автор відходить на другий план, вивільняє місце героєві, який сповідається перед читачем. Тому на всьому лежить відсвіт героя — його світобачення, світорозуміння.
У 60-х — 70-х рр. XX ст. активізується конкретно-аналітична проза, яка культивувала психологічний аналіз. Герой розвивався за власною логікою характеру, був непрогнозованим і часом чинив опір авторові (аж до бунту), бо мав свій погляд на суспільний розвиток. Усе мало бути так, як у житті — це основне гасло прози цього спрямування. Яскравими представниками такого роману є Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Юрій Щербак та інші.
У 70-х рр. XX ст. активно розвивається химерна проза. Найбільшого розголосу набули романи Василя Земляка «Лебедина зграя», Володимира Яворівського «Оглянься з осені», Євгена Гуцала «Позичений чоловік…»; повісті Володимира Дрозда «Ирій» та «Самотній вовк», написані в цій стильовій манері.
Основними ознаками такої прози є «химерне» мислення, якому притаманні часопросторові зміщення, метаморфози з героями, відверті алогізми: тут герой може природно перетворитися на їжачка, груші — вирости на вербі, а домовичок — сидіти серед людей у хаті й грітися на жердині. Не чужі їй емоційність, експресивність письма, напівфантастичність образів.
Українська література в другій половині 50-х — 80-х рр. інтенсивно культивує історичну прозу. Визнання читача дістали романи Семена Скляренка «Володимир», «Святослав», РоманаІваничука «Мальви», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Черлене вино»; Романа Федоріва «Жбан вина», Юрія Мушкетика «Яса», Івана Білика «Меч Арея», «Похорон богів» та інші.

2. Виступи старшокласників
(Учням заздалегідь були запропоновані теми виступів.)

Виступ 1
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р., за свідченням старшої сестри, у робітничому селищі Ломівці в Дніпропетровську, хоч офіційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Коли йому було два роки, померла мати. Виховувала Сашка бабуся, доброта й сердечність якої зігріли дитинство майбутнього письменника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі», в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті. Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, уміння побачити в найзвичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думки та почуття, красу душі, світлість розуму — утілення справжньої народності характеру, які притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, і ота надзвичайна чутливість, яка дозволяє йому побачити, відчути те, що більшість людей просто не помічає, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».
У сім’ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся й тітки проливали сльози», коли малий Сашко читав його вечорами. А невдовзі в життя хлопця прийшли й інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радянські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.
Дитячі й підліткові роки Олеся припали на кінець 20-х — початок 30-х рр., позначених героїкою перших п’ятирічок, індустріалізацією країни, колективізацією села, яке жило тоді бурхливим життям, шукаючи нових шляхів, часом помиляючись, але невтримно простуючи вперед. Олесь Гончар навчається в Бреусівській семирічці, стає комсомольцем, бере активну участь у суспільному житті: «Ми відчули всю радість високих обов’язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою і безмежно пишалися тим, що ми є помічниками великої більшовицької партії»,— згадує О. Гончар.
Писати Олесь починає ще з дитинства. Насамперед, очевидно, через природне мистецьке обдарування, а також під впливом славних своїх попередників. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови й літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.
Тоді ж з’являються й перші друковані виступи майбутнього письменника: кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фронтом», вірші та коротенькі оповідання в газеті «На зміну» та в журналі «Піонерія». Після закінчення семирічки в 1933 р.О. Гончар працює в Козельщинській районній газеті. Безперечний літературний хист хлопця було помічено, і 1934 р. він за комсомольською рекомендацією вступає до Харківського технікуму журналістики. Роки навчання в технікумі, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юнакові, утвердили його в правильності вибору шляху.
По закінченні навчання в технікумі 1937 р.О. Гончар працює в газеті, пише оповідання та вірші й друкує їх на сторінках журналів. Його твори привернули увагу читача важливістю проблематики, гарною мовою, виразно виписаними характерами.
Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпаки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І 1938 р. Гончар вступає на філологічний факультет Харківського університету. Про свою альма-матер письменник згадує з теплотою та любов’ю: «Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці». До речі, одночасно з Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на жаль, роману «Вир» — Григорій Тютюнник.
Олесь Гончар з усім запалом душі поринає в кипуче студентське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літератури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І. Франка «Мойсей». Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове поле», надруковану в 1941 р. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

Виступ 2
У бібліотечній читальній залі й застала молодого письменника звістка про війну. «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє.
Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.
Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої»,— згадує Олесь Гончар.
Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким… Бої за Київ… Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя». Покаже, як билися й гинули майбутні поети, учителі, вчені — цвіт народу нашого. І покаже головне: навіть там, у кривавих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, людьми високих ідеалів.
Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги батальйонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі оточенські ночі. Та пройдений він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки й три медалі «За відвагу».
Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати.
І там, в «окопних університетах», продовжував Олесь Гончар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може й не відшліфовані, але пристрасні, гарячі й правдиві віршовані рядки. Пише про фронтові дороги, про вірних бойових побратимів. Вірші, які скоряють своєю простотою, щирістю й правдивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатмрь» на першій шпальті. Вірші привернули увагу, і Олесеві було запропоновано перейти до редакції дивізійної газети. Але він уважав, при всій повазі й любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми бойовими побратимами до кінця, до останнього пострілу війни. Ось як розповідає про це сам письменник: «Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. «Невже ти підеш?» — запитували їхні очі, налиті смутком утоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солдатові… Я залишився з ними…».

Виступ З
З невситимою спрагою творити, з пам’яттю, у якій жили живі й мертві друзі, гриміли вибухи, горіли танки й хати, повертається Олесь Гончар до мирного життя. Приїздить до Харкова. Але, розповідає письменник, «у Харкові я не залишився. Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер похмуро чорніло в руїнах. Усе тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Поїхав у Дніпропетровськ».
До війни неподалік Дніпропетровська жив батько, молодші Олесеві брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася — батька й братів забрала війна… «Приїжджай,— запрошувала сестра Олеся,— хата тепла, хоч одігрієшся після окопів…».
Гончар продовжує навчання в університеті, й тут виявляючи неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре — це видно вже з того, що після закінчення навчання його залишають в університеті асистентом кафедри історії української літератури. А до цього ще — уперта творча праця безсонними ночами, при світлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки про все побачене, почуте, пережите.
Перший повоєнний твір — новела «Модри камінь», надрукований 1946 р. в журналі «Україна». У цей час побачила світ і перша частина трилогії «Прапороносці». Того самого року О. Гончар вступає в аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР і переїздить до Києва, де відтоді й мешкає.
О. Гончар прагне поставити своє перо на службу рідному народові, писати про все, чим він живе. «Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього його життя не втратити чуття єдності,— так уважає митець і сам керується в житті й творчості цим положенням. Його твори відзначаються багатотемністю, глибиною розкриття народного життя. З’являється повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957).
О. Гончар продовжує звертатися до теми Вітчизняної війни. 1956 р. виходить кіноповість «Партизанська іскра» — про однойменну підпільну молодіжну організацію, що діяла в селі Кримці на Одещині. А 1960 р. письменник видає роман «Людина і зброя», у якому розповідає про важкі й гіркі перші місяці боїв з фашистськими нападниками, про те, як виривався з друзями з оточення. Роман був відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за 1962 рік.
І в подальших творах Олесь Гончар звертається до найістотніших проблем народного життя. Його романи вражають масштабністю та неповторністю характерів дійових осіб, художньою майстерністю. Один за другим, як наслідок невтомної праці письменника, з’являються його нові твори. Роман «Тронка» (1963), у якому порушуються актуальні проблеми війни й миру, наступності поколінь, сутності людського існування, становлення молодої людини, був відзначений Ленінською премією за 1964 рік. Потім — романи «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зброя» (1980), повість «Бригантина» (1973).
О. Гончар відомий і як блискучий новеліст. Його перу належить кілька збірок новел та оповідань. Він творчо продовжує традиції класиків — майстрів малої форми — М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філософським осмисленням подій. Його новели глибоко психологічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя.
Виступає О. Гончар і як пристрасний публіцист, вдумливий учений-літературознавець і критик, а також нарисовець. Слід згадати про його книги — враження від знайомства з зарубіжними країнами: Чехословаччиною, Японією, США, Данією, збірки літературознавчих статей «Про наше письменство» (1972) та «Письменницькі роздуми» (1980). Він також часто виступає в пресі із статтями на актуальні, гостропроблемні теми — про боротьбу за мир, про розвиток літератури й мистецтва, про окремі питання життя народу.
Олесь Терентійович веде величезну громадську роботу. Він — депутат Верховної Ради СРСР та Української РСР. Тривалий час (1959-1972) очолював Спілку письменників України, був головою Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. За визначні досягнення в літературній та науковій діяльності О. Гончар був обраний академіком Академії наук Української РСР, відзначений багатьма державними нагородами.

 

III. Узагальнення вивченого матеріалу

1. Заповнити узагальнювальну таблицю за творчістю О. Гончара

Назва твору

Рік видання

Тема

Новела «Модри Камінь»1946Про кохання, що його наш солдат зустрів на буремній дорозі війни, де, здавалось би, не залишалося й місця для любові, цноти й досмертної вірності
Роман « Прапороносці » (перша частина)1946«Прапороносці», за визначенням Івана Драча, «були ствердженням українства у Великій Вітчизняній війні», це був новий погляд на війну як випробування не просто людини, а людяності, що може вистояти в лихолітті, тільки активізувавши найтонші струни душі
«Земля гуде»1947Про полтавську підпільницю Лялю Убийвовк, яка перед війною навчалася в Харківському університеті, де тоді вчився й О. Гончар
Дилогія «Таврія» та «Перекоп»1952 1957Про гірку долю селянської бідноти, змушеної йти на заробітки в херсонські степи, й події революції та громадянської війни на Таврії
«Людина і зброя»1960Історія студентського батальйону добровольців, які з перших днів Великої Вітчизняної полишають університетські аудитори і йдуть на фронт зупинити варварів XX віку, захистити велику «спадщину людського духу», «життя в усій його цілості»
Роман «Тронка»1963Порушуються актуальні проблеми війни й миру, наступності поколінь, сутності людського існування, становлення молодої людини
«Собор»1968Про долю напівзруйнованого козацького собору, порушує важливі питання збереження людських душ, пам’яток історії й культури, рідної землі. Він з душевним болем пише про зруйновані собори, про прогіркле від заводського диму повітря
«Циклон»1970Про страждання радянських воїнів у німецьких концтаборах
Повість «Бригантина»1973Автор звертається до проблем виховання важких підлітків
«Берег любові»1976Про «кураївську Марусю Чурай», випускницю медучилища Інну Ягнич, яка, прагнучи гармонії, намагається облагородити світ, бореться зі злом, але й сама страждає від недосконалості світу
«Твоя зброя»1980Головного героя турбує проблема деградації світу. Екологічні біди, змізернення людини, невміння помічати прекрасне, небажання творити світ — усе тривожить героя
Публіцистична книга «Чим живемо»1991Роздуми про відродження України

2. Робота в парах
Скласти вікторину або кросворд за біографією та творчістю письменника.

 

IV. Висновки
Гончарева проза має своєю першопричиною глибоке національне вкорінення його слова. Усі найкращі, наймиліші барви й тони рідної України бринять у його слові, повсякчас звучить тут симфонія національної історії, гордість за приналежність до свого талановитого й працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв письменника. Але сам О. Гончар стверджує, що його основне завдання — відкривати в людських душах «джерела світлі і здорові», він повсякчас нагадує: «Мистецтво та література покликані стояти на варті духовності людини, берегти й у вік НТР поетичний початок життя, первісний вогонь краси».
Починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, з’їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України в січні 1990 р., Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

 

V. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

 

VI. Домашнє завдання
Опрацювати сторінки підручника, читати новелу «За мить щастя».

 

Урок № 54 ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст. ОЛЕСЬ ГОНЧАР. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОГО ДОРОБКУ, ГРОМАДЯНСЬКА Й ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ, РОЛЬ У ДУХОВНОМУ ВІДРОДЖЕННІ НАЦІЇ, українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.