Урок № 59 ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК. ЖИТТЯ Й ТВОРЧІСТЬ МИТЦЯ. ПОВІСТЬ-ПРЕАМБУЛА ДО РОМАНУ «ДІМ НА ГОРІ», українська література, 11 клас
Хід заняття ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК. ЖИТТЯ Й ТВОРЧІСТЬ МИТЦЯ. ПОВІСТЬ-ПРЕАМБУЛА ДО РОМАНУ «ДІМ НА ГОРІ», українська література
II. Мотиваційний етап
1. Слово вчителя
Сьогодні у нас у гостях Валерій Шевчук, письменник-філософ, новатор, працелюб, праведник, який черпає мудрість із чистого джерела творчості Григорія Сковороди, Івана Франка, Василя Чумака й продовжує їх традиції. Перед нами — видання творів Валерія Шевчука, що промовляють до нас «Голосом трави». Пізніше цей голос повідав про «Дім на горі». Творчість В. Шевчука приходить до читача то «Барвами осіннього саду», то «Маленьким вечірнім інтермеццо», то «Птахами з невидимого острова». Філософію української душі розкриває «Трьома листками за вікном». «То ж чи можемо ми до кінця збагнути цей світ? Чи можемо ми в цьому світі щось збудувати довічніше цих сніжин, яким так густо виповнювалося повітря, коли на нас руїна може вдарити щохвилини потужна?.. Що є вічного й постійного в цьому світі… і що лишиться від нас навіки й не упаде?» — таку низку запитань «розкидав» письменник «на полі смиренному». Творчість Валерія Шевчука — це чистий Дім добра й світла, збудований високо на горі за законами гармонії. Туди потрапити нелегко. Валерій Шевчук говорив: «Світ, засіяний світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол». Отже, розв’язавши складні вузли, спробуємо пізнати невичерпний світ творчості цього письменника.
2. Зачитування епіграфа, запис його в зошити
IV. Опрацювання навчального матеріалу
1. Вступне слово вчителя.
(Учитель дає завдання протягом уроку вести хронологію дат, подій, готувати тези виступів, занотовувати вислови, що найбільше вразили.)
Валерій Шевчук — один із українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х рр. XX ст., а змужніння, хай як то парадоксально звучить, випало на роки застійні, роки панування в літературі «соціалістичного реалізму». Сталося так тому, що він вчасно зрозумів, як за тих абсурдних суспільних умов зберегти внутрішню свободу, а отже, і своє істинне обличчя, як витворити власний «сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко), аби квітнув він для поколінь прийдешніх. У той час, коли інші стрімголов кинулися служити правлячій владі, Валерій Шевчук лишався рабом літератури. Роками він «писав у стіл», без найменшої надії на опублікування своїх творів, однак це його не пригнічувало, а навпаки, додавало внутрішньої гордості, що світ так само не впіймав його, як колись і мудрого вчителя Григорія Сковороду.
Його життя, таке нелегке, можливо, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». Недарма письменник спромігся створити в цьому саду великий духовний космос, що його не одразу всі можуть збагнути, але якии притягує, чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А значить, він по-справжньому може прислужитися людям, Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів навіть найпрестижніших премій.
2. Інтерв’ю з письменником
— Де і коли Ви народилися? У яких умовах виховувалися?
— Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі.
Було в мене досить багате подіями й враженнями дитинство, та й не дивно; пам’ять моя почала фіксуватись з чотирирічного віку — був це 1943 р. Малим я мав здатність увесь час кудись забрідати й постійно губився. Уперше це сталося якраз 1943 р., коли, розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильно доглядали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»).
Бували й інші випадки. Загалом же це цікавий калейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння по скелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, по післявоєнних руїнах, викопування з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війні яйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками; інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило — носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, що вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), чоловіча початкова школа № 12, де я провчився три роки, а тоді перейшов у «мішану» школу № 32, також українську школу.
— Що ви знаєте про свій родовід?
— Про рід свій знаю не так і багато, але дещо-таки знаю. Прадід мій по батькові — Тимофій Шевчук — жив у селі Кам’янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсім малого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофій мав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара й Романа. У селі залишився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх не було, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) при Житомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій став наглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у приборканні повсталих в’язнів, за що був нагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, після війни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав сина Олександра, мого батька, та шістьох дочок: Ганну, Ольгу, Марію, Варвару, Євдокію, Зінаїду. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифу на початку 20-х рр. Одружився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопилася блискучими ґудзиками й пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бідно, принаймні Олександра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапила випадково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. У цей час проходив повз панський двір хтось із давніх сусідів:
— Чого це ти, Олександро, співаєш? — спитав.
— А то що?
— Сьогодні ж твій батько помер.
Вражена цим, як і тим, що вона в цей час весело співала, Олександра впала в меланхолію й цілі дні по тому ридала. Щоб розрадити її й спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніх знаиомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювач житомирських ліхтарів. Померла вона 1947 р., проживши 72 р., я її пам’ятаю, була це людина своєрідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в «Набережній, 12».
Прапрадід мій по матері Вікентій Малецький прийшов у Житомир із Польщі з двома хлопчиками (потім у нього були й інші діти, всіх п’ятеро). Причина приходу невідома — з Польщі він чогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вони по-панському.
Кілька слів хочу сказати й про своїх батьків.
Батько мій Олександр Шевчук був особою досить цікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковно-приходську школу ще перед революцією (він 1903 року народження). По революції закінчив семирічку й вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім’ї змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був у профдіячах, ударниках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив у комуністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив на розкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, як він побачив, зовсім бідних людей. По визволенні Житомира від німців був мобілізований в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дістав на кілька тижнів відстрочку. Батько пробув в армії до липня 1945 р., коли його демобілізували: на пам’ять про ту подію ми всі разом сфотографувалися — і це єдина фотокартка, де я є дитиною. Після війни батька тягали в НКВС, обійшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всього він здобув страх перед каральними органами й чималий скепсис у величі «вождя народів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо. Був великий трудівник, і я ніколи не пам’ятаю його при безділлі — і після роботи сидів на своєму стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури. Книжкою, яка тоді мені дуже подобалася, була «Читанка» Миронова — були там і казенно-офіційні матеріали, але багато й класики, яка мені найбільше подобалася, особливо сильно вражали переспів Б. Грінченка «Лісового царя» Гете й Грінченкова ж «Олеся». Батько мав стихійну національну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася по паспорту полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома її пестили, але, осиротівши молодою в 21 р. (народилася в 1911 р.), життя прожила суворе й повне нестатків. Але вона була чудова господиня, пильно нас із братом доглядала й вперто хотіла, щоб ми вчилися.
— Яку освіту здобули?
— Я пішов у перший клас 1946 р., до того в школі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тільки двоє); отож біля нього я вивчив напам’ять у п’ятирічному віці букваря и потрясав сусідів, що вмію в п ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати, а зорова пам’ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам’ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою й займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що задавали в школі моєму братові, щось на зразок:
Знову сонце, знову день,
Ворог знищений на пень.
А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію й вигадки.
1956 р. я закінчив житомирську школу № 32, закінчив не блискуче, але й непогано (шість четвірок, одна трійка — з англійської, решта п’ятірки), блискуче вчитися мені не давала моя нетерпляча вдача та й те, що наука надто легко мені давалася. Учителі ставилися до мене добре, навіть уважливо. Пам’ятаю, якось учителька російської мови й літератури Анна Петрівна Яновська, єврейка за національністю, увігнала мене в червону фарбу, раптом заявивши перед іншими вчителями, коли я зайшов до вчительської: «Вот вспомните мои слова, с зтого мальчика вийдет что-то очень интересное».
А потім списався з геолого-розвідувальною партією в селі Рижани біля Володарськ-Волинського й поїхав туди на роботу. Хотів потрапити на якесь таке заняття, щоб можна було поєднувати його з заочним навчанням на геологічному факультеті, але мене відправили на бурову самоходку. Потинявшись поліськими лісами півтора місяця, я побачив, що в таких умовах ні про яке навчання мови бути не може. Через це я, на велику втіху батьків, повернувся до Житомира, а поліські ліси згодом описав у кількох оповіданнях («Атілла та Сірий», «Вечір квапиться»). Можливо, саме оце життя в лісах штовхнуло мене вступати в Лісотехнічний інститут, бо в геології я таки розчарувався, отже, поїхав у Львів, вступав там, але не вступив (описано в оповіданні «Я обов’язково про вас напишу») і повернувся додому. Треба було братися за якусь роботу, і я зі своїм однокласником та приятелем Шуркою Кульчицьким пішов у будівельні підсобники (працювали при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту). Ми працювали кілька днів і в інститутській бібліотеці, і я з великим інтересом гортав там дореволюційні книжки: з філософії та історії людської цивілізації, зачитувався й забував про свої обов’язки. Мій брат цього року закінчив технічне училище № 1 (було на початку Чуднівської) за спеціальністю будівельний майстер (чи, як тоді ще звали, «десятник») і загітував мене вступати туди ж замість тягати цеглу й розчин («болото», як його називали житомирські муляри). Я здуру вибрав спеціальність слюсаря-механіка, хоч мав до занять із металом непереборну відразу. Це я відчув увіч, навчаючись в училищі. Руки в мене були побиті, метал я ненавидів, ходити на заняття не хотів.
Доля наді мною зглянулася. Несподівано курс механіків закрили (до речі, піти з училища тоді було неможливо), і мені та й іншим запропонували перейти на якийсь інший курс. Я вирішив стати бетонником, бо там училися найменше: 10 місяців,— уже відчував, що потрапив не туди. А вабила мене все більше й більше українська філологія, власне, літературознавство. Саме виходив 20-томник Івана Франка, і я з жаром кинувся на нього, особливо на томи 16 і 17, де були статті про літературу. У Житомирській обласній бібліотеці мені потрапила до рук єдина стара українська книжка, яка там була,— Д. Багалій. «Григорій Сковорода — український «мандрований філософ» (траплялися й інші старі книжки, але приватне: вірші Олеся, драма Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», «Соняшна машина» В. Винниченка — остання мені дуже подобалася). Іван Франко й книжка Багалія — це було друге вибухове враження, яке значною мірою вплинуло на мою долю (а було мені тоді 17 років), бо встановили основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя. 1957 р. я зустрівся з Борисом Теном.
Я закінчив технічне училище влітку 1957 р. й був посланий на роботу на бетонний завод.
Я ж готувався до вступу в університет. Стимулом було ще й те, що дівчина, з якою я тоді дружив, вступила на філософський відділ Київського університету (тепер я вже в Київ приїжджав частіше, бо мав тут амурний інтерес). Пішов я на той-таки історико-філософський факультет, хоч мене більше вабило літературознавство, причина (крім амурних резонів) була проста: у мене було вельми зле з англійською, а на історичнии англійську не здавали. Отож, я героїчно двинув на Київ, на екзаменах одержав три четвірки й одну п’ятірку (з української літератури) і витримав конкурс із 12 чоловік на місце. Вступити хотів я скажене, бо мене чекало восени військо на три роки, а я, як і мій дід по матері, мав (і маю) різко виявлений антимілітарний комплекс: усе військове, як і заняття металами, в мене викликало гостру негативну реакцію. Бог мені посприяв: я вступив.
Дуже швидко я побачив, що навчальний процес в університеті цілком схоластизований, отож, вирішив ставитися до нього формально, а всю свою енергію кинути на самоосвіту, що я й вчинив.
Отже, дні мої були наповнені так: приїжджав раненько на лекції, на першій перерві біг до бібліотеки, кидав у ящичка замовлення на книжки, а коли вони були відкладені, брав на лекцію, де ті книжки студіював. Потім біг на обід, з обіду — знову в бібліотеку й просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бібліотека зачинялася. Тоді їхав на Виставку у гуртожиток. Ясна річ, що трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори в Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії (ще з Житомира захоплювався класичною музикою), зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало — я відмовився брати у батьків грошову допомогу, бо вони не мали з чого її давати. Жив я надголодь: вранці булочка із «Булочної» на площі Толстого, вдень обід у студентській їдальні (жахливий, треба сказати), ввечері кілька пиріжків у «Пиріжковій» на початку Хрещатика. Зате серед книг, що доводилося читати, я відкрив собі багато. Тут я вперше прочитав Євгена Плужника та Валер’яна Підмогильного, і вони справили на мене великий вплив, захоплювала мене проза й поезія А. Кримського, прочитав Клима Поліщука, М. Зерова, М. Грушевського, В. Винниченка, пізнав прозу Кнута Гамсуна й закохався в неї, читав філософічну літературу (навіть таку, як «Пол й характер» О. Венінгера), твори Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера і так далі. Читав, ясна річ, чимало і з історії України (крім М. Грушевського, В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименко і т. ін.).
— Які захоплення у Вас були?
— Ще навчаючись у школі, я ходив разом з братом і деким із однокласників на обласну станцію юних натуралістів, у гурток геологів. Вів цей гурток Степан Станіславович Яніславський, із тих-таки житомирських поляків. Ми виготовляли колекції каміння, яке збирали на околиці міста (вчителя я описав у повісті «Двоє на березі»), і я добре в ньому й досі розбираюся — мене навіть сфотографували в обласну газету біля цих колекцій; саме завдяки цим своїм заняттям я був уключений в дитячу делегацію від Житомирської області в 1954 р. і їздив до Києва (вперше його побачивши й зачарувавшись) на помпезне святкування 300-річчя сумного акту злуки Києва та Москви. Мої колекції поїхали навіть на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, і я дістав медаль її учасника. Отже, річ зрозуміла, що я хотів після школи стати геологом.
— Як виник інтерес до літературної творчості?
— Інтерес до літературної творчості виник спершу в мого старшого брата. Дитиною він був хворовитий, мав ревматизм і дитячий порок серця, через що йому доводилося місяцями лежати в ліжку. Батько носив йому з фабричної бібліотеки книжки, і то були дорослі книжки,— так він перечитав усього Е. Золя та О. Бальзака, потім докладно мені ті книжки переповідаючи. До Золя, Бальзака, а також Діккенса я так і не повернувся сам, бо знав їх у братовому викладі, а смислову пам’ять мав завжди дуже сильну (і це при вельми слабкій механічній, й досі не можу запам’ятати жодних цифр). Отож, навчаючись у сьомому класі, в апогеї своєї хвороби, брат написав повість з дитячого життя: ми обговорювали разом кожен епізод, визначали разом, що писати наступного дня,— писав, правда, тільки брат. Він ту повість послав у Дитвидав, звідки прийшла йому чемна відповідь, що треба рости, вчитися, мудрішати й так далі. Розчарування в нас обох було жахливе, бо ми в уяві вже бачили надруковану видавництвом книжку.
Згодом брат почав писати вірші, які мені дуже подобалися. У дев’ятому класі я вельми захопився поезією Генріха Гейне (в російських перекладах), переживав юначий сплін і декламував напам’ять любовно-песимістичні Гейнові одкровення, тим більше, що в якусь дівчину я був закоханий регулярно, починаючи з четвертого класу. Спробував сам писати вірші, які мій брат справедливо висміював, бо там не було ні ритму, ні образів — відверто кажучи, я не знав, як треба писати вірші. У десятому класі я пробував писати й прозу: оповідання, початок історичного роману з історії Житомира, вірші в прозі — все це було, здається, безнадійне (мій дитячии і юнацькии літературний архів батьки зі страху спалили, коли було в 1966 р. арештовано мого брата). І от 1956 р. вийшла червоненька книжечка віршів Василя Чумака, ми її відразу ж купили, і ця книжечка мене просто-таки потрясла. Я повикидав і поперекреслював усі свої «вірші», і в поетичному альбомчику (продавалися тоді такі) написав: «Новий період». Що ж мене вразило у віршах Василя Чумака? Молодеча пінливість мови, несподівані образи, свіжість і велика суголосність до мого тодішнього «я». Це вже було не те, що вишукані, але, зрештою, якісь маломіщанські віршики Г. Гейне,— то була нестримна стихія слова, притому слова українського — отак у мені й народився поет. Віршів я написав за життя багато, але не надрукував жодного. Більша частина з них творилася в юності, в доуніверситетський й університетський період. 1961 р. вірші писати я покинув, перейшовши виключно на прозу, але в армії, не маючи змоги писати прози, знову повернувся до них. Згодом було ще два періоди, в середині 70-х рр., коли я зібрав і впорядкував свою поетичну спадщину (десь так рік 1976-1977), і на початку 80-х рр. років, коли мене чомусь знову заполонили поетичні рефлексії. Більше віршів я не писав. Чому їх не друкував? А не хотів. Бажав мати щось сокровенне для душі, щось таке з мистецтва, що… ну, що не продається. Поезія ця громадських мотивів не чіпала — це була інтимна лірика. Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає.
Я швидко налагодив стосунки із літературними студіями: «СІЧ» (тобто студія імені В. Чумака) в університеті; Борис Тен порекомендував мене Василеві Земляку, що був головним редактором «Молоді», і той увів мене в студію «Молодь». Я був тоді поет і скоро влився в життя літературної богеми, моїми ровесниками були І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, В. Підпалий, М. Сингаївський, М. Сіренко, С. Зінчук, О. Булига, В. Житник, Г. Кириченко, В. Кравець, А. Сім’ячко, Н. Кащук та ін. Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 р. почав писати новели, ще досить слабенькі. Вірші мої ніхто друкувати не хотів, хоч я розсилав їх чи розносив по журналах та газетах, зате в 1961 р. дебютував досить слабким оповіданням про Т. Шевченка «Настунька» у збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі, і то завдяки Борисові Тенові, який мені таке оповідання замовив,— якраз приїхав я в Житомир на зимові канікули; воно було написане й відразу ж пішло в друк, що з моїми творами надзвичайно рідко трапляється, я прихильник «відлежки» творів. Там-таки, у тому збірнику, вперше надрукувався й мій брат; пізніше «Настуньку» я переписав наново (1978) в «Чарівника». Весною 1961 р. літературна студія «СІЧ» видала стінну газету «Заспів», в якій було вперше подано поему І. Драча про Т. Шевченка, вірші інших студійців, моє оповідання «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора») ввійшло у збірку «Долина джерел». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри» мого однокурсника І. Варави:
— Розкажіть, будь ласка, про службу в армії?
— Восени 1963 р., тоді ж наді мною зависла загроза солдатчини, я написав близько десяти оповідань уже в новій стильовій манері. У листопаді мені забрили лоба й відпровадили до Мурманської області; там я знову почав писати вірші. Загалом, ставлення до мене в літературі різко змінилося: в цей рік я не надрукував нічого, запланована у «Молоді» книжка не вийшла — це було перше холодне мовчання, яке я відчув біля своєї особи,— фактично, мене від літературного процесу було відсунуто. Подейкували, що й у військо мене і В. Дрозда (того послали в Забайкалля) закинули для перевиховання. Я почав тверезіти. Закинутий на далеку північ, у Заполяр’я, я страждав, солдат із мене був десь такий, як Швейк.
Написав ряд оповідань і почав писати свій перший роман «Набережна, 12». Рукописи я відсилав до брата в Житомир, він їх передруковував, а тоді присилав мені копію; з того всього загубилося тільки одне оповідання. Великою радістю були мені відвідання дружини, яка героїчно долала величезний простір, що нас розділяв. Жилося мені серед брутальної солдатні психологічно важко, але й в тому середовищі я знайшов собі приятелів чи прихильників (серед солдат та офіцерів), фактично щодня писав дружині листи, щодня їх й одержуючи,— це мене й підтримувало. Не покидав писати й білі вірші.
1965 р. мені запахло волею.
— Що це за період «внутрішньої еміграції» був у Вашому житті?
— Цей період тривав майже десятиліття (1970-1979). У ці тяжкі роки писав твори до «шухляди», працював в архівах, упорядковував перекладну антологію давньої української поезії. Так я відкрив «цілий масив маловідомої або невідомої нашої поезії, здійснив переклад та коментарі до «Літопису Самійла Величка» — наймонументальнішого твору української історично-меморіальної прози ХУІІ-ХVІІІ ст.
Під впливом барокової літератури почав писати фольклорно-фантастичні повісті та новели в річищі поетики готизму. (Ця течія виникла в європейських літературах, мистецтві в другій половині ХVІІІ-ХІХ ст. і відзначається живою зацікавленістю середньовічною культурою, відтворенням (в архітектурі, літературі) атмосфери минулого, життя рицарів з використанням елементів таємничості, бурі, чуда).
— Який внесок у духовну культуру України зробили Ви своїми перекладами?
— Значний культурний резонанс мали упорядковані мною антології давньої української поезії в моїх перекладах: «Аполлонова лютня», «Пісні Купідона», «Антологія української поезії, Т. 1», «Марсове поле», «Сад пісень» Г. Сковороди, «Твори» Івана Вишенського. П’єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова» — у репертуарі театрів України.
1988 р. я удостоєний Шевченківської премії, а 1991 р.— міжнародної премії імені Антоновичів.
— Розкажіть про свій перший альманах.
— Невдовзі перед тим, як у Житомирі вийшов альманах творів місцевих письменників та композиторів «Перший сніп», ми з братом були критично настроєні проти того збірника й ніби на противагу йому, а ще для того, щоб підтримати морально важкохворого нашого товариша й також поета Віктора Березюка, вирішили видати свій альманах «Первоцвіт». Брат мій тоді вже працював у друкарні, він навіть хотів набрати його й таємно відтиснути (згодом він став жертвою цієї своєї бібліофільської пристрасті), але чомусь це розладналося, і ми випустили той альманах у двох примірниках (один нам, а другий В. Березюку) рукописно. Батьки наші були перелякані нашою «видавничою діяльністю» й сварили нас за неї, через що я написав ще п’єску-жарт «Трагедія Первоцвіту», де всі ці пристрасті осмішив. Щоб більше було авторів, ми придумували собі псевдоніми, а нашого хворого товариша переконували, що нас і справді так багато. Я пробував зав’язати літературні знайомства інші, але літературна братія в Житомирі була такого низького інтелектуального рівня (окрім Б. Тена), що відбила в мене охоту до літературних знайомств. Через Бориса Тена, власне його сина Василька, ми вийшли на Євгена Концевича, з яким щиро заприятелювали.
3. Огляд творчості письменника.
Шляхи творчого шукання митця
1. Переклади давньої української поезії, «Літопису Самійла Величка», освоєння культури українського бароко
2. Створення повістей та романів на історичну тематику.
3. Написання прозових творів про сучасність.
Книги
• 1979 р. «Крик півня на світанку».
• 1980-ті рр.— «Долина джерел», «Тепла осінь», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Барви осіннього саду», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Птахи з невидимого острова»
• 1990-ті рр.— «Дзиґар одвічний», «Початок жаху», «Чортиця», «Стежка в траві», «У череві апокаліптичного звіра», «Око прірви», «Юнаки з огненної печі».
Романи
• «Дім на горі»,
• «Три листки за вікном».
Готичний роман «На полі смиренному» (за мотивами давньоукраїнської пам’ятки ХІ-ХІІІ ст. «Києво-Печерського патерика»).
Повісті
• « Середохрестя »,
• «Місячний біль»,
• «Мор»,
• «Ілля Турчиновський».
Новели
• тема війни («Вона чекає його, чекає…», «Серед тижня»);
• тема мистецтва й митців («Вогнище», «Диявол, якого немає», «Чарівник», «Мандрівка в гори», «Постріл», «Полиновий тлін»);
• тема кохання («Долина джерел») тощо.
4. Теоретичний матеріал
Бароко — мистецький напрям, що народився в середині XVI ст.
Батьківщина бароко — Італія, де виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. За висновками науковців — бароко кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолод дарунками життя, мистецтва й природи, широкого використання насилля, работоргівлі, винищення незвичних культур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за її межами (Контрреформація, мільйони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). Якщо Відродження мало незначне поширення в країнах за межами Італії, то з доби бароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світ і включення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і континентів (доба Великих географічних відкриттів, хижацька колонізація Америки, Південної Азії тощо).
Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475-1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісніву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.
Характерна пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В архітектурі панують сильні контрасти об’ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери.
Стиль домінував у європейському мистецтві в XVII ст. У деяких країнах бароковий стиль захопив кінець XVI і половину XVIII ст. (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), у живопису Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д’Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), у музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки й Філіпін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Знавці й майстри бароко, вони познайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього й побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами й лабіринтом. Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї.
Бароко мало свої регіональні особливості. Тому бароко Мексики чи Бразилії ніколи не сплутаєш з бароко Португалії або Австрії чи України. Звичайно, головний напрямок задавали італійці та єзуїти, тому стиль бароко дещо помилково називали «стилем єзуїтів». Хоча саме єзуїти зробили бароко своїм характерним стилем та будували собори та монастирі саме в бароковому стилі.
Правдою буде ствердження, що в бароковому стилі були два напрями — бароко світське (палаци знаті та королівських родин, монументи володарів країн) та бароко церковне (релігійні споруди від монастирів до поодиноких каплиць). Напрями існували окремо, але постійно збагачували один одного схожими засобами обробки та використання матеріалів чи декору. Тому у XVIII ст. зала церкви нагадувала пишну залу палацу і навпаки, що помічали й сучасники.
Ознаки бароко
• Людина за ідеєю бароко — піщинка у Всесвіті: безсила, прагне допомоги. (Це виразно спостерігається в образі сотниківни: одинока, безпомічна, яку постійно супроводжує тривога).
• Людина є роздвоєною; відбувається боротьба двох начал — тіла й Духа.
• Дійсність для письменника втрачає свою реальність. Існує дві реальності: реальна та ірреальна. (В. Шевчук часто використовує форму сну, дивні явища, містичні образи).
• Головне у творах бароко — дивувати й вражати. Тому в них поєднується парадоксальність, контрастність, дотепність.
(Чорт наділений розумом, мислить і може творити різні дива. Чорт (уособлення злих духів) перебуває в церкві — хіба це можливо для святого храму?).
• Метафора — головний художній засіб.
• Інакомовність образів і сюжету пов’язана з повчанням. Бароковий універсалізм проявляє себе й в багатомовності літератури. Валерій Шевчук складає детальну уніфіковану таблицю мовного функціонування (латинська, польська, російська, різні варіанти української) з вказівками на період використання, жанрові межі, що, зрештою, також презентується як універсальність картини мовного світу.
Функціонування в межах барокового культурно-мистецького простору кількох мовних варіантів порушувалось лише принагідно у працях Івана Вагилевича, Івана Франка, Михайла Возняка. Увесь період ХVІ-ХVІІІ ст., як правило, обмежувався вибором єдиномовних творів і в такий спосіб інспірував неповний розгляд літератури того часу. Отже, виявлення багатомовності літератури ХVІ-ХVІІІ ст., упорядкування та систематизація її форм — дослідницька ініціатива Валерія Шевчука.
Загалом, студії Валерія Шевчука вражають концентрацією фактологічного матеріалу, ґрунтовним і компетентним аналізом першоджерел і є тією експлікацією, що опирається на динаміку розвитку літературного процесу, дослідження його парадигми. Окремі ідейні та формальні зв’язки, що прокладає Валерій Шевчук поміж бароковими творами та відповідними їм поетико-риторичними схемами і фольклором, старокиївською літературою, розкривають вагомість «пам’яті» тексту та культури в його концепції.
Барокові тексти для Валерія Шевчука — могутнє джерело творчості. Ледь не в усі прозові твори вплетено цитати з барокових пам’яток, окремі фрагменти, посилання, згадки, що виразно прив’язують його художні структури до літературних явищ ХVІ—ХVІІІ ст. Відтак уся сукупність барокових «голосів» (Р. Барт) в різний спосіб пронизує прозу Валерія Шевчука, стаючи її «креативною пам’яттю» (Ю. Лотман), що опирається на давні системи сигніфікації та нарації.
Ці ознаки пов’язані з особливим статусом автора-дослідника й вказують на медіальну роль письма. Реконструкція барокового хронотопу, активне використання текстів ХVІ—ХVІІІ ст. для творення власних, інтертекстуальна гра демонструють повсякчасні перетини авторського та барокового дискурсу в художніх текстах Валерія Шевчука.
5. Узагальнювальне слово вчителя
Внесок Валерія Шевчука у філософсько-фантастичну або, іншими ловами,— «химерну» прозу надзвичайно великий. Шевчук не використовує «химерність» як данину українському колоритові чи, за висловом Марка Павлишина, «набридливу смішність», а підтекстом і потужним міфічним пластом позбавляє українську літературу в особі своїх творів комплексу культурної меншовартості й наближає її до таких світових шедеврів, як, наприклад, «Сто літ самотності»письменника зі світовим іменем Габріеля Гарсія Маркеса. Водночас він торкається вселюдських цінностей, тому найскладніші його герої є носіями всього кращого, що дала людині еволюція, про що і інтерв’ю з М. Жулинським Валерій Шевчук сказав: «Наш розвиток як homo sapiens має свою неповторну історію — людина створила свій морально-етичний кодекс важко, переходячи через море бід, через жорстокість, дикість, біду, нещастя, водночас вона не забула про розум, добротворення, красу, віру, сподівання — усі оці тисячу років мільйони індивідуальностей боролися, падали, гинули, зводилися, будували й руйнували не тільки матеріальні цінності, але й себе й свою суть, свою духовну структуру — тільки при цій умові мій народ зміг вижити й скласти в сучасності живу наявну реальність. Я хочу в міру сили своєї в цьому розібратися. Хочу серйозно, уважно простежити оце зростання історично».
Письменник досі продовжує плідно працювати на ниві літератури.
VII. Рефлексивно-оцінювальний етап
1. Рефлексія
Чим повчальна життєва позиція Валерія Шевчука як людини і як письменника?
2. Самооцінка власної діяльності
VIII. Домашнє завдання
1. Уміти розповідати біографію Валерія Шевчука.
2. Скласти хронологічну таблицю дат життя й творчості письменника.
3. Прочитати роман-баладу «Дім на горі».
4. Підготувати проекти:
Проект 1. «Теорія літератури».
Проект 2. «Історія написання твору».
Проект 3. «Своєрідність архітектоніки твору».
Проект 4. «Барокові притчеві мотиви».
Проект 5. «Фольклорна основа твору».
Проект 6. «Проблематика й символіка твору».
Проект 7. «Але чому ж саме «Дім на горі»?».
Проект 8. «Образи демонологічних істот у творі».
Проект 9. «Жіноче начало й чоловіче у творі».
Проект 10. «Стильова своєрідність роману».
Проект 11. «Створення опорної схеми конспекту за темою «Життя і творчість Валерія Шевчука»».
ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК. ЖИТТЯ Й ТВОРЧІСТЬ МИТЦЯ. ПОВІСТЬ-ПРЕАМБУЛА ДО РОМАНУ «ДІМ НА ГОРІ», українська література
Повернутися на сторінку Українська література