Урок № 62 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ. ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ, українська література, 11 клас

Урок № 62 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ. ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ, українська література, 11 клас

Мета: дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців української історичної прози; опрацювати біографію П. Загребельного, дати загальну характеристику його історичної прози; розвивати усне мовлення учнів, уміння працювати з додатковою інформацією; виховувати любов до художньої літератури, інтерес до національної романістики.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: виставка книжок історичної романістики, портретів П. Загребельного, Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, І. Білика, епіграф.

…Історичний роман, а тим паче для української літератури,— це особливий жанр, який формував національну свідомість, зберігав і утверджував історичну пам’ять, завжди відгукувався на найгостріші проблеми сучасності.
Роман Іваничук

 

 

 

ХІД УРОКУ № 62 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ. ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ, українська література, 11 клас

 

І. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок
Бесіда з учнями
• Як період «відлиги» відбився на розвитку української літератури?
• Що нового внесли в літературу поети-шістдесятники?
• Охарактеризуйте стильові ознаки української прози 50-80-х рр. XX ст.
• Назвіть українських прозаїків II половини XX ст.

 

II. Повідомлення теми й мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності
Сьогодні наше суспільство переживає складний процес націотворення та державної трансформації, важливу роль у якому відіграє історія. Саме вона, як наука про минуле, несе знання про розвиток соціального життя народу країни. Поширенню та розумінню минулого засобами слова допомагає художня історична проза. Звертання до подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленню залежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення, яке й робить можливим розуміння особистістю своєї ролі в суспільстві, шляхів самореалізації та самовираження.

 

III. Опрацювання навчального матеріалу

1. Лекція вчителя
Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваблювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періодів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.
Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, А. Чайковський, А. Кащенко, 3. Тулуб, Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. Цей список продовжують письменники другої половини XX — початку XXI століть: І. Білик, М. Вінграновський, Л. Костенко, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Малик, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик…
В українській літературі романне осягнення історичного минулого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репресіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Молодість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.
Творці історичного роману в літературі українського зарубіжжя Ю. Косач, М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.
З 1919 р. й аж до 90-х рр. XX ст. існувала ціла низка обмежень і заборон, які стосувалися тематики українського історичного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика, наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі…». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьмануванням Павла Полуботка… Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.
Розквіт української історичної прози періоду 70-х — початку 80-х рр. XX ст. був зумовлений необхідністю через уроки історії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там якоїсь «крамоли».
Історична белетристика й сьогодні залишається найпопулярнішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 28 листопада 1890 р. в Києві в сім’ї юриста й відомого на той час російського поета Павла Тулуба.
У 1919-1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921 р. працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р.— на творчій роботі.
Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».
5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і конфіскацією всього приналежного їй майна.
Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «…за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область
Казахської РСР». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням.
Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину…».
Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.
У 1947-1955 рр. була на засланні в Північному Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва.
Померла 26 вересня 1964 р. в Ірпінському будинку творчості. Похована в Києві.
Літературну діяльність 3. Тулуб розпочала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована в журналі «Вестник Европи» (1916).
За радянського часу перейшла на українську мову.
Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934-1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), у якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку XVII ст. за гетьмана Петра Сагайдачного. Крім того, роман із життя Тараса Шевченка на засланні — «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сценарії тощо. Перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. на Івано-Франківщині. У Коломиї закінчив середню школу й працював учителем початкової школи. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, викладав мову й літературу, працював також у редакції журналу «Жовтень». Уперше почав друкувати свої твори 1954 р., а перша збірка оповідань вийшла друком 1958 р. під назвою «Прут несе кригу». У 1960 р. прийнятий у члени Спілки письменників України. Двічі був нагороджений Державною премією ім. Т.Г. Шевченка за твори «Вода з каменю» й «Четвертий вимір».
Твори Іваничука — це мандрівка в далекі й близькі століття нашої Батьківщини. На тих шляхах читач зустрічає знаних, славних осіб, які вічно житимуть у людській пам’яті. Історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої — у фольклорних джерелах, з правдою факту, науковою достовірністю. Свої твори автор пише на основі документального матеріалу, який він збирав не тільки в Україні, але й в інших країнах, де присудом російського «правосудця» змушені жити засланці, герої його творів, наприклад, Петро Калнишевський («Журавлиний крик»), Микола Гулак-Артемовський, приятель Шевченка («Четвертий вимір»). Твори Романа Іваничука цікаві не тільки тематикою, але й стилем, бо автор завжди у творчому пошуку нових засобів вислову й творить «четвертий вимір».
Перший історичний роман «Яничари» («Мальви») присвячений одній із найскладніших, але найблагородніших тем, які звучать актуально й сьогодні — тема патріотизму та збереження людської гідності. Лише така людина повноцінна, лише вона може мати сьогодні статус справжнього громадянина й брати на себе відповідальність за те, що відбувається і в його власній душі, і в його власному домі, і в державі, і в усьому світі.

Іван Білик — український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії 1991 р.
1950-ті рр.— вчителював у сільській школі, безуспішно намагався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту.
1961 р.— закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет. Друкується з 1956 р. Член Спілки письменників України з 1967 р.
Автор найсенсаційніших українських історичних романів радянських часів — «Меч Арея« (1972) й «Похорон богів» (1986).
Відразу після видання обидві книги стали бестселерами. Утім, «Меч Арея» 1972 р. заборонили та вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники з книгарень (однак устигли знищити 5 тисяч примірників із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературна Україна» (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі.
Після того книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном — у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 перевидань (в т.ч. 9 — за кордоном).
Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка,
Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (за роман «Не дратуйте грифонів», 1993).

Юрій Мушкетик народився 21 березня 1929 р. в с. Вертіївці на Чернігівщині.
1953 р. закінчив Київський університет, потім навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури. У 1954 р. у видавництві «Радянський письменник» з’являється його перший твір — повість «Семен Палій», а згодом — історичний роман «Гайдамаки» (1957).
Починаючи з 1956 р., Ю. Мушкетик упродовж двох десятків років працював у редакції журналу «Дніпро» відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором.
У трактуванні історичних подій письменник був змушений дотримуватися офіційної точки зору. 1957 р. вийшов роман «Гайдамаки», який відзначається широким епічним розмахом у відтворенні історичної доби.
Початок 60-х рр. XX ст. був для Мушкетика дуже плідним. Письменник змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. Заслуговує на увагу роман «Яса», який є великим епічним полотном, де чітко простежується вболівання письменника за долю рідної землі.
Перу Юрія Мушкетика належить низка творів, які відбивають історичний розвиток держави й роль особистості в ньому. Автор створює глибокі образи, шукає нові форм й засоби вираження важливих проблем сучасності, зробивши основним об’єктом дослідження людину. Письменник прагне відбити різні періоди життя суспільства, розглядає різноманітні життєві ситуації, показує різні соціальні верстви населення. Він пильно спостерігає за дійсністю, тому герої його творів такі реальні, а проблеми, яких він торкається, такі актуальні.
Письменник живе й працює в Києві.

2. Повідомлення учня про життя й творчість П. Загребельного
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 р. закінчено десятирічку; учорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, у серпні 1941 р. мав поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р.— фашистські концтабори смерті.
У 1945 р. працює в радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 р.— навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, у журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. У другій половині 50-х рр. XX ст. П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі. У 1961-1963 рр.П. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). Протягом 60-70-х рр. письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема й найвагоміші з них: «День для прийдешнього» (1964); «Шепіт» (1966); «Добрий диявол» (1967); «Диво» (1968); трилогію «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980); романну будову з чотирьох книг «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»; «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); «Переходимо до любові» (1971); «Намилена трава» (1974); «Євпраксія» (1975); «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984). Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав з критичними й літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе й портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П.Г. Тичині. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О.П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).
Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає й кількість видань творів письменника за рубежем.
У 1979-1986 рр. Павло Архипович керував Спілкою письменників України. Решту життя присвятив роботі на ниві красного письменства.

Огляд історичної прози П. Загребельного
Павло Загребельний — один із найчитабельніших авторів. Звертається митець до різних жанрів: новели, оповідання, повісті. Але найбільша його любов — роман.
Романний світ митця — це понад двадцять книг різної тематики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють кілька тематичних циклів. Військово-патріотичний: «Європа 45», «Європа. Захід», «Шепіт», «Добрий диявол». Цикл творів про сучасність: «Спека», «День для прийдешнього», трилогія «З погляду вічності», «Левине серце», «Розгін», «Південний комфорт», «Гола душа», «Юлія».
Їх активно читали, бурхливо обговорювали, але найбільший резонанс мали твори історичної тематики. У романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «Диво» оживають голоси історії та складні постаті минулого, вражають своєю неповторністю різні епохи.
Щоб збагнути мотиви, які керували митцем під час задуму його творів, треба звернутися до самого майстра за відповіддю: «Мені докоряли, що я принижував Богдана Хмельницького. Я дотримуюсь зовсім іншої думки. Ті герої, які перебували тільки на вершинах, які ступали тільки по горах — це майже не люди. Чому? Бо до Бога вони не дійшли, а до людей не спустилися — це якісь холодні фантоми. Тому, коли я писав і про київських князів, і про нашу величну Роксолану, я керувався тільки цим. Я чув ці голоси людей з далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося. Для мене головне — реставрувати психологію, душу цих історичних героїв. Історик цього не може. Про що думав Ярослав Мудрий? Що відчував Володимир, коли приймав Християнство? Письменник це може домислити. Я вибирав великі душі, які сяють нам крізь тисячоліття. Це, в першу чергу, Ярослав Мудрий, його внучка Євпраксія, Богдан. Коли я писав Євпраксію, хотів дізнатися, якою була жінка XI століття. Далі — через 500 років — Роксолана. Третьою частиною триптиха був роман про жінку, нашу сучасницю «Юлія, або Запрошення до самовбивства».
Вірю саме в літературу. Тільки вона, мені з дається, виконує свою роль — дає людям надїю. Одне з великих джерел цієї надії — наша історія. Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке — безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке. У мене був релігійний рід — ніколи не сідали за стіл, не помолившись. У нас була Біблія, і коли мені виповнилося 10 років, почав читати її. Письменники не читали Святого Письма, то й були легкі, як пір’їни… Я народився і виріс на Дніпрі… І це перейшло в мою душу. Там, де Дніпра нема — ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро — це Україна».
Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). У романі письменник відтворює історичні події останнього десятиріччя XI ст. На тлі цих подій і розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії — дружини німецького імператора Генріха IV. Дружину всемогутнього імператора вразили дикі оргії, дрімуча забобонність при імператорському дворі. Коли Євпраксії не вдалося вмовити імператора-жорсткосердця, вона бунтує. Мужня жінка втікає з-під охорони, виступає в соборі, викриваючи Генріха перед усім католицьким світом. Так Європа вкотре познайомилася з жінкою-політиком, з жінкою-борцем. І ця жінка була руська! Письменник занурюється в складний внутрішній світ героїні, намагаючись найпереконливіше передати його й водночас вимальовує її психологічний портрет на широкому історичному тлі.
Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути в складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.
Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний у романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

 

IV. Узагальнення вивченого матеріалу
• У яких умовах розвивався жанр історичної прози?
• Чому твори деяких українських романістів були заборонені?
• Назвіть найвідоміших представників історичної романістики і їхні твори.
• 3 якими творами ви б хотіли ознайомитися детальніше?
• Про які історичні постаті писав П. Загребельний?

 

V. Висновки
Прокоментуйте епіграф до уроку.
Письменники історичної прози торували важким шляхом до свого читача. Але та мета, яку вони ставили перед собою, того варта: виховати свідомого громадянина, славного нащадка київських князів, гетьманів козацької України. Лише осягнення величі моральних, державнотворницьких засад, нащадками яких є ми сьогодні, спроможне виховати національний дух, усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається навколо.

 

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності учнів

 

VII. Домашнє завдання
Опрацювати конспект, читати роман «Диво».

 

Урок № 62 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ. ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ, українська література, 11 клас

 

Повернутися на сторінку Конспекти української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.