Нова українська література і театр як відображення тенденцій суспільного розвитку. Традиційно-побутова культура, Історія України
Хід заняття Нова українська література і театр як відображення тенденцій суспільного розвитку. Традиційно-побутова культура, Історія України
ІІ . Актуалізація опорних знань
Запитання
1. Пригадайте, яким був рівень розвитку української літератури та усної народної творчості у другій половині ХVIII ст.
2. Яку політику провадили російський та австрійський уряд на українських землях на початку ХІХ ст.?
3. Як вона впливала на розвиток української культури?
4. Як ви вважаєте, чому діячі українського національного відродження значну увагу приділяли розвитку української мови та розширенню сфер її вживання?
ІІІ . Мотивація навчальної діяльності
Німецький філософ Гердер вважав, що мова є найважливішим компонентом національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілено все надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа.
Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра». Але насправді функція мови у розвитку національної свідомості є набагато ширшою. Саме мова найвірніше встановлює межі нації, вона є критерієм розмежування між національним і чужим, пов’язує різні класи та релігії, виступає унікальним засобом самовираження окремої нації, вона дає змогу представникам нації розуміти одне одного навіть на підсвідомому рівні. Отже, для процессу розбудови нації мова має визначну роль. Ось тому діячі українського національного відродження у першій половині ХІХ ст. і розгортають діяльність, спрямовану на розширення сфери вживання української мови, перетворення розмовної мови простого народу на головний засіб самовираження всіх українців. Лише так можна було встановити тісний зв’язок між усіма верствами українського населення. Отже, постала потреба піднести просту селянську говірку до рівня літературної мови.
Зародження літературної української мови ознаменував вихід «Енеїди» І. Котляревського 1798 року.
ІV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
Метод «Ажурна пилка»
Для вивчення нового матеріалу вчитель застосовує метод «Ажурна пилка». Для цього на попередньому уроці клас об’єднався в три групи, які отримали завдання: підготувати вдома за підручником та додатковою літературою питання щодо розвитку української культури першої половини ХІХ ст.:
1-а група — розвиток літератури;
2-а група — розвиток театру;
3-я група — традиційно-побутова культура.
Це так звані «домашні групи». Кожен учень із «домашньої» групи отримав фігурку певного кольору (наприклад червоного, жовтого і зеленого). Можна взяти й інші кольори, але їх обов’язково має бути три. Спочатку учні працюють кілька хвилин у «домашніх групах», обговорюють своє домашнє завдання й підготовлені матеріали, діляться своїми знаннями. Згодом формуються нові групи за кольором:
1-а група — учні з фігурками червоного кольору;
2-а група — жовтого;
3-я група — зеленого.
Таким чином, у кожній групі будуть присутні «спеціалісти» з літератури, театру і традиційно-побутової культури. Їхнє завдання — навчити інших учнів своєї групи того питання, яке вони готували вдома. Для цього виду роботи учням надається 10 хв., після чого вони повертаються в «домашні групи» і демонструють результати своєї роботи, систематизують отриману інформацію.
Групи виступають відповідно до плану. У роботі слід обов’язково використати візуальні джерела інформації — портрети відомих українських діячів літератури й театру, зображення предметів традиційно-побутової культури (як роздавальний матеріал на картках або з використанням мультимедійного проектора).
Розвиток літератури
Культурне життя на Україні значною мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими ознаками національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів української культури писали російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили помітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випливала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мовою, намагалися донести до всеросійського читача якнайбільше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.
Українська письменницька інтеліґенція виступила яскравим виразником національної самосвідомості. Найяскравіше революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури відбилися у творчості Т. Г. Шевченка. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуататорів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможного українства до своєї рідної мови. Звертаючись до них у посланні «І мертвим, і живим…», він писав: «Колись будем і по-своєму глаголать…»
Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом, «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» закладено глибоке розуміння загальнолюдського змісту культури.
Суперечливість тогочасного духовного життя на Україні відбилася у творчості визначного письменника, історика, мовознавця, критика і публіциста П. О. Куліша (1819–1897). Палкий прихильник українського культурно-національного відродження, Куліш є автором численних наукових праць та художніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року».
При всьому розмаїтті художньо-естетичних принципів (просвітницький реалізм, романтизм, критичний реалізм) усіх тодішніх письменників єднало бажання розвивати українську літературу на національній основі, художнім словом прислужитися справі формування національної самосвідомості українського народу.
Наукові та художні твори українських авторів складали загальнонародну культурну скарбницю, яка мала задовольняти духовні потреби співвітчизників. Проте, як відомо, не всі верстви тогочасного суспільства мали можливість нею користуватися. Друкована книжкова і журнальна продукція в основному зосереджувалася у бібліотеках при навчальних закладах та в особистих зібраннях заможних освічених осіб.
У сільській місцевості переважно розповсюджувалися рукописні списки найпопулярніших творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка та інших письменників, а також лубочна література (так до середини XIX ст. називали різноманітні вироби невисокого художнього ґатунку).
Міські жителі, наприклад Києва, з кінця 30-х років отримали можливість відвідувати університетську бібліотеку, для одеситів 1830 р. відкрилася перша в Україні публічна бібліотека. Великими зібраннями уславилися бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею.
Проте переважна більшість книжкових зібрань потерпала через матеріальну скруту.
Внаслідок проведення історико-археологічних досліджень почали створюватися музеї старожитностей у Феодосії (1810 р.), Керчі (1826), археології в Одесі (1828), а також при університетах —Харківському (1835) і Київському (1842), картинна галерея при Ніжинському ліцеї (1845). Серед панівної верхівки побутувала мода на збирання старожитностей. Так, відомим колекціонером був В. Тарновський, що виступав у цій справі більше як аматор.
Робота з візуальними джерелами інформації
На парти учням роздаються картки з портретами Т. Шевченка, П. Куліша, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки.
Завдання
1. Визначте, який внесок зробили в розвиток української літератури письменники, зображені на ілюстраціях. Розкрийте провідну тематику їхніх творів.
2. Назвіть характерні ознаки нової української літератури. Чи можна стверджувати, що вона відображала основні тенденції суспільного розвитку пер. пол. ХІХ ст.?
Робота з джерелами інформації
Учні мають ознайомитися з документами і виконати завдання.
Стаття П. Куліша «Перегляд українських книжок»
«Ми знали Шевченка тоді, як він написав щонайвищі свої недруковані думи. Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала, та й лежала в нього не прочитана. Пушкіна він знав напам’ять, дарма, що писав не його мовою, не його складом, а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав. Ще ж не забудемо, що Шевченко добре працював над малярством і розкидав розумом по всіх малярських школах: то мало хіба там було корму для його голови? Об’їздив Шевченко всю Україну, переговорив з тисячами всякого люду, то се хіба не наука, не бібліотека життя людського?
Чували ми його критичні розправи з його уст і дивом не раз дивували, як він глибоко входив у саму суть літературного діла». (Сарбей В. Г. Історія України ХІХ — поч. ХХ ст. — К.: Ґенеза, 1996. — С. 102)
З листа В. Белінського Павлу Анненкову. Грудень 1847 року
«Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь… Верующий друг говорил мне, что верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин. Стало быть, она может из Шевченка сделать пожалуй мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, второй на государыню императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых не читал…, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок… Шевченко послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам…
Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) в «Звездочке», …журнале, который издает Ишимова для детей, написал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Вот что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом…» (Турченко Ф. Г., Мороко В. М. Історія України. Кін. ХVІІІ — поч. ХХ ст. — К.: Ґенеза, 2000. — С. 116–117)
Завдання
1. Порівняйте ці два документи. Як в них характеризується постать Т. Г. Шевченка та його діяльність?
2. Як ви вважаєте, чому ці документи містять протилежні точки зору щодо творчості Шевченка?
3. Чому, на ваш погляд, творчість і громадсько-політична діяльність Шевченка, Куліша та їхніх однодумців викликала таку непристойну лють противників?
Український театр
Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький театр — і не лише у поміщицьких садибах, а й у містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу.
Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр.
Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Взагалі, у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників. Національна драматургія, крім згаданих п’єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.
Характерним для даного періоду стало створення російсько-українських театральних труп. В українських виставах охоче брали участь М. Щепкін, Л. Млотковська, М. Рибаков, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Соленик та ін.
Розвиток національного театру особливо активізувався в 30–40‑і роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціально-класовому конфлікті.
Робота з візуальними джерелами інформації
Учням роздаються на парти портрети Григорія Квітки-Основ’яненка, Михайла Щепкіна, Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка.
Завдання
1. Визначте, який внесок зробили в розвиток українського театру діячі, зображені на ілюстраціях.
2. Назвіть характерні ознаки українського театру. Які види театрального мистецтва розвивалися в Україні в пер. пол. ХІХ ст.?
Традиційно-побутова культура
Сам факт особистої залежності мільйонів трудівників від купки багатіїв створював між ними значну соціальну межу. Брак вільного часу і культурно-освітніх закладів, неписьменність — усе це визначало характер його культурного дозвілля. Шинок, а для молоді вечорниці були основним місцем спілкування й відпочинку.
Важливу роль у житті тогочасного суспільства відігравали календарні, традиційно-побутові та церковні свята. Наприклад, століттями досить міцно утверджувалася традиція тримати ікони в хаті. Їх оздоблювали рушниками з національним орнаментом, різьбленням по дереву. Куточок, де знаходилися ікони, стояли свячена вода, гілочка верби чи берізки, лежали писанки, Псалтир, де відбувалися щоденні молитви, відігравав роль своєрідної домашньої церковки. Відвідання храмів, відзначення релігійних свят, виховання дітей у християнському дусі впливали на формування етичних нормативів, сімейно-побутових взаємин, що є неодмінними елементами духовної культури.
Взагалі, роль релігії та церкви в історії української культури не можна оцінювати однозначно; слід визнати незаперечні факти позитивного впливу православ’я на духовне життя народу. Водночас очевидною є гальмівна роль церкви у справі формування національної свідомості.
Завдання
1. Як тенденції суспільного розвитку впливали на розвиток традиційно-побутової культури українського населення?
2. Яку роль у розвитку побутової культури відігравала релігія?
V. Узагальнення та систематизація знань
Робота з таблицею
Впишіть у таблицю назви творів відповідно до їх авторів
Автор | Твір |
Іван Котляревський | |
Григорій Квітка-Основ’яненко | |
Микола Гоголь | |
Петро Гулак-Артемовський | |
Пантелеймон Куліш | |
Євген Гребінка | |
Тарас Шевченко |
1. «Сватання на Гончарівці»;
2. «Назар Стодоля»;
3. «Енеїда»;
4. «Записки о Южной Руси»;
5. «Тарас Бульба»;
6. «Пан Халявський»;
7. «Наталка Полтавка»;
8. «Кобзар»;
9. «Москаль-чарівник»;
10. «Ніжинський полковник Іван Золотаренко»;
11 . «Гайдамаки»;
12. «Пан та собака»;
13. «Чорна рада»;
14. «Ревізор».
Відповідь: Котляревський — 3, 7, 9; Квітка-Основ’яненко— 1, 6; Гоголь — 5, 14; Гулак-Артемовський — 12; Куліш — 4, 13; Гребінка — 10; Шевченко— 2, 8, 11 .
VІ. Домашнє завдання
Опрацювати відповідний матеріал підручника.
Підготувати проекти щодо розвитку українського мистецтва.
З учнів було сформовано три групи, які отримали завдання підготувати проекти за темами:
1-а група. «Розвиток музичного мистецтва»;
2-а група. «Розвиток образотворчого мистецтва»;
3-я група. «Розвиток архітектури».
Нова українська література і театр як відображення тенденцій суспільного розвитку. Традиційно-побутова культура, Історія України
Повернутися на сторінку Історія