Французька класична драма 17 ст. Характерні ознаки класицизму. Корнель та його драма.

Французька класична драма 17 ст. Характерні ознаки класицизму. Корнель та його драма.

Класицизм — (від лат. зразковий) це художня система, яка склалася не лише в літературі, а й у живопису, скульптурі, архітектурі, садово-парковому мистецтві, музиці. Сама назва «класицизм» означала, що митці цього напряму наслідували античну класику (тобто зразки). Класицизм виник як мистецтво розуму і моралі.

Естетичні принципи класицизму:
• суворий поділ жанрів на ВИСОКІ (ода, поема, трагедія) і НИЗЬКІ (сатира, байка, комедія);
• дотримання 3 єдностей у драматургії (місця, часу, дії);
• чистота мови, ясність думки, неприпустимість змішання високого та низького;

Жанри класицизму: лірика (поеми, байки, ода, сатира) та драма (трагедія, комедія).

Для французької драматургії 17 ст. було характерним дотримання трьох єдностей (місця, часу, дії). Герой — це найчастіше громадянин, патріот, нерозривно пов’язаний із суспільством і зобов’язаний підпорядкуватися йому. Найяскравішими представниками французької класичної драми були П.Корнель та Ж.Расін.

Корнель (фр. Pierre Corneille) — французький драматург, «батько французької трагедії», один із творців класицизму у французькій літературі.

Народився в Руані в 1606 р., помер у Парижі в 1684 р. Син адвоката; дитинство провів у селі, навчався в єзуїтській школі, потім вивчав право й отримав місце прокурора, дуже мало, однак, цікавлячись службовою кар’єрою. Творчість Корнеля відображала суспільну боротьбу в період становлення абсолютизму.

Корнель створив монументальну трагедію, у якій політичні ідеї абсолютистської держави — єдність нації, наступ на феодальну анархію, зміцнення влади монарха, пріоритет громадянського обов’язку й обов’язків перед приватними інтересами й особистими пристрастями — вперше втілилися в героїчних ідеалізованих образах, здебільшого запозичених із політичної історії Риму.

1629 року Корнель ставить свою першу п’єсу — комедію «Melite». Згодом поставив низку комедій, насичених, за тодішньою звичкою, різними інцидентами: «Clitandre ou L’innocence delivree» (1632) — трагікомедія, саме лишень резюме якої в Корнеля займає 8 сторінок; «La Veuve ou le Traitre puni» (1633), заснована на непорозуміннях і брехливих визнаннях; «La Galerie du Palais», «La Suivante», «La Place Royale».

Поїздка до Парижа (1633) ознаменувалася знайомством із кардиналом Рішельє і його політикою. З 1635 року Корнель пише трагедії, спочатку наслідуючи Сенеку, а потім, натхненний еспанським бароковим театром, створює «L’illusion Comique» (1636), великий фарс. Наприкінці 1636 року з’явилася інша трагедія Корнеля «Сід». Ця патріотична трагедія була написана за сюжетом драми еспанського драматурга XVI ст. Гільєна де Кастро, «Сід» зобразив перемогу нових суспільних норм феодальної централізованої держави над старим вузьким принципом феодальної честі.

Париж, а за ним уся Франція продовжували «дивитися на Сіда очима Шимені» навіть після того, як паризька академія засудила цю трагедію, автор цієї критики, Шаплен,вважав вибір сюжету трагедії невдалим, розв’язку — незадовільною, стиль — позбавленим гідності.

У наступних трагедіях Корнель намагався послідовніше проводити політику Рішельє, зокрема у п’єсах «Горацій» (1640), «Цінна» (1640) і «Полієвкт», утім не відрікався від ідей волелюбності («Цинна»). Цим трагедіям притаманні раціоналізм, героїчний пафос, величний ораторський стиль мови. Далі Корнель трохи відходить від естетичного кодексу класицизму. У той же час Корнель одружується з Марі де Лампрієр, веде активне світське життя. Він став зображати темні залаштункові сторони життя монархії — жорстоку боротьбу за владу, гру політичних інтересів, інтриги; створює образи монархів-тиранів, усе частіше переносячи дію в умовно зображувані країни східних деспотій — «Радогунда» (1644), «Іраклій, імператор Сходу» (1647) та ін.

1647 року Корнеля було обрано членом Французької академії. У цей же період Корнель пише «Героїчну комедію», «Дон Санчо Арагонський» (1650), у якій одним із перших у мистецтві класицизму виводить образ незнатного героя.

Починаючи з 1651 року Корнель піддався впливу своїх друзів-єзуїтів, котрі намагалися відвернути свого колишнього вихованця від театру. Він зайнявся релігійною поезією, немовби для спокути за свою світську творчість попередніх літ, і надрукував незабаром віршований переклад «Imitation de Jesus Christ». Переклад цей, дуже посередній у літературному вимірі, мав величезний успіх і перевидавався 130 разів за 20 років. Згодом Корнель видав іще декілька перекладів, зроблених також під впливом єзуїтів: панегірики Діві Марії, псалми і т.д. Для театру Корнель написав «Pertharite», «Sertorius», «Oedipe», «Sophonisbe», «Othon», «Agesilas», «Attila», «Tite et Berenice», «Pulcherie», «Surena» та ін., але всі ці твори підстаркуватого драматурга мають дуже мало чеснот. Останні роки життя Корнель провів дуже відлюдно у вкрай скрутних умовах. Лише завдяки турботам свого друга Ніколя Буало, Корнелю виплачували маленьку пенсію.

Значення Корнеля для французького театру полягає насамперед у створенні національної трагедії. До Корнеля театр був сліпим наслідуванням латинської драми Сенеки,і навіть такі талановиті його попередники, як Гарді, Гарньє, Ротру й ін., не зуміли позбутися рамок умовності, що перетворювала трагедію на мертву, суху декламацію. Корнель першим оживив французьку драму, прищепивши їй еспанський елемент руху і сили пристрасті; з іншого боку, він відновив традиції класичної драми в зображенні пристрастей, глибоко людяних за своєю природою, які своєю силою стоять вище за повсякденне життя. Деякі критики, порівнюючи творчість Корнеля з творчістю його спадкоємця Жана Расіна, зазначають, що «Корнель малює людей такими, якими б вони повинні були бути, а Расін — такими, які вони є в дійсності». Корнель зображає ідеальне людство, героїв із непохитною волею у виконанні найсуворішого обов’язку, і якщо це й додає певну сухість його трагедіям, то її компенсовує життєвість трагічних конфліктів, зображуваних автором. Корнель виходить з аристотелівського принципу, що трагедія повинна відтворювати важливі події — у ній повинні діяти сильні люди, щиросердечні конфлікти яких призводять до фатальних наслідків. Але разом з тим він пам’ятає, що душу глядача зачіпають лише нещастя, котрі випливають із властивих йому самому пристрастей. Ці принципи Корнель викладає у своїх теоретичних міркуваннях, тобто в передмовах до трагедій і в «Discoars snr le poeme dramatique», і втілює у своїх найліпших трагедіях. Усі вони перейняті вічною боротьбою обов’язку і почуття; любов протиставляється обов’язкові перед батьками, патріотизм — сімейним прихильностям, великодушність — навіюванням державної політики, відданість релігійній ідеї — захопленням особистого почуття і т. д. Тільки в «Сіді» перемога опиняється на боці кохання, що вносить гармонію в роз’єднані обов’язком душі. У «Горації» головне значення й остаточна перемога належать патріотизму; Корнель досягає найвищого пафосу в зображенні римського громадянина, старого Горація, що віддає перевагу смерті сина, який ставить державу вище за цінності родини. У «Полієвкті» чудова трагічна фігура мученика, раптово огорнутого благодаттю віри, що знаходить у ній силу стати вище земних пристрастей. Могутній вірш Корнеля, за пластичністю, виразністю та силою — унікальний. Уміння зобразити в одній фразі цілісну людську душу є характерною рисою Корнеля.

Твори 1636—1643 рр. де присутнє створення великих характерів, зображення їх піднесених спонукань — головне досягнення Корнеля періоду „ Першої манери». «Друга манера» Корнеля. 1643-знаменний для Франції рік. 1642 — смерть Ришельє, смуга смут, бунтів, наближення Фронди. Корнель , який присвятив свою творчість захисту ідеї сильної держави, заснованої на мудрих законах та підпорядкуванні прагнень кожного громадянина громадському обов’язку, відчув, що цей ідеал держави стає нездійсненним у сучасній йому Франції. Якщо трагедії першої манери закінчувались оптимістично, то після 1643р., у творах „ другої манери» погляд на дійсність стає більш похмурим. Звичайною темою нових трагедій є боротьба за престол. Герої втрачають благородство, вони викликають не захоплення, а жах. Відчувається вплив естетики бароко. Сюжет втрачає ясність, стає заплутаним, відчувається .вплі преціозної літератури.
«Третя манера» (1659—1674)—немає художніх відкриттів. „Сід» (1636) Перший великий твір класицизму. Джерела. Сід — це прізвисько знаменитого іспанського полководця 11 ст. Родріго Діаса („ Пісня про мого Сіда»).

Система конфліктів. Корнель розкриває боротьбу між обов»язком і почуттям через систему більш конкретних конфліктів. Перший із них — конфлікт між особистими прагненнями та почуттями героїв і обов’язком перед феодальною родиною, або фамільним обов’язком. Другий — конфлікт між почуттями героя та обов’язком перед державою, перед своїм королем, Третій—конфлікт фамільного обов’язку та обов’язку перед державою. Ці конфлікти розкриваються у певній послідовності: Спочатку через образи Родріго та Хімени (1); Потім через образ інфанти, яка притлумлює почуття до Родріго заради державних інтересів (2); Через образ короля Іспанії Фернандо (3). Сюжет і композиція. На основі розкриття системи конфліктів будується сюжет. Щоб підкреслити суперечність між почуттями і державним обов’язком у душі Родріго, Корнель вдається до сміливого художнього рішення. Він вводить монолог Родріго, який написаний не олександрійським віршем, а стансами.

Характери. Характерам Корнеля не властива багатогранність, гостра конфліктність внутрішнього світу, суперечливість у поведінці, індивідуалізація.

Французька класична драма 17 ст. Характерні ознаки класицизму. Корнель та його драма

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *