Філософсько-естетичні засади постмодернізму. «Запахи» П. Зюскінд
Зародившись за доби світоглядної кризи, постмодернізм став головним спадкоємцем культурної традиції, забезпечивши не лише її збереження, а подальший розвиток.Знаковими постатями європейської постмодерністської літератури вважаються італієць У. Еко та німець П.Зюскінд. Художній світ Зюскінда обудований на засадах постмодерністської естетики. «Життєподібні» принципи зображення, використовуються у ньому як елементи інакомовлення, що містять у собі багатство значень щодо ключових проблем духовного життя сучасної людини. У прозі Зюскінда простежуються дві основні тематичні лінії. Перша з них пов’язана з осмисленням феноменів митця та мистецтва; друга — з темою духовних розчарувань і пошуків ізольованої від суспільства особистості. У творах німецького письменника зазвичай зображається герой — маргінал, що у свій спосіб протистоїть орієнтованому на успіх суспільству. Втім, логіка побудови сюжетів Зюскінда спрямована не лише на критику цього суспільства, а й на самих героїв, і зокрема — на закарбовані в їхній свідомості модерністські ідеї. Зюскінд народився 1949 р. у містечку Амбах. Головним захопленням дитинства та юності була музика. Утім, кар’єра професійного музики його не приваблювала: від 1968 р. він присвятив себе студіюванню середньовічної та нової історії у Мюнхенському університеті, який закінчив 1974 р. Деякий час молодий чоловік заробляв на життя, працюючи у відділі патентів і угод фірми «Сіменс», заявив про себе як автор коротких неопублікованих прозаїчних уривків і довгих непоставлених сценаріїв. Утім, доля спростувала скептичні прогнози: прем’єра п’єси «Контрабас», принесла молодому авторові визнання на батьківщині; а після публікації роману «Запахи» його популярність набула всесвітнього розмаху. Твори, що виходили з-під пера письменника, також справляли враження майстерно зроблених художніх речей. Світовий літературний процес останніх десятиліть відзначається розмаїттям естетичних пошуків митців, появою нових художніх форм, переглядом ідей і художніх прийомів, що їх створила література упродовж минулих епох. Однак визначальна роль у літературному житті трьох останніх десятиліть належить постмодернізму. Вплив постмодерністських ідей є настільки значним, що останні десятиліття називають постмодерною добою. Постмодернізмом у широкому розумінні позначаються явища, що час від часу виникають в історії літератури як втілена у художні форми реакція на кризу тієї чи тієї світоглядної системи. У цьому випадку під терміном «постмодернізм» розуміють духовний стан, який характеризується настроями, розчарування в ідеалах та сумніву у світоглядних цінностях, критичним ставленням до раціональних засад буття, усвідомленням неоднозначності та суперечливості світу.Постмодернізм у вузькому розумінні є власне, назвою напряму в літературі та мистецтві останньої третини хх ст.. Його соціоісторичним тлом є постіндустріальне суспільство, що характеризується втратою глобальних ідейних орієнтирів, які б об’єднували різні верстви населення. З рештою, розвиток постмодернізму в мистецтві останньої третини хх ст.. мав також причину внутрішню — вичерпаність духовних та естетичних пошуків модернізму. Вже у літературі повоєнних років поряд із модерністськими творами у яких незбагненному світові протиставлялася непохитна людська воля, зявлялися художні тексти, просякнуті тотальною іронією, що у ній розчинялися будь — які протиставлення й висміювалися будь — які уявлення про цінності. Цими художніми текстами, — ознаменувався етап формування постмодерністських тенденцій у літературі. Пізніше, у 70 — 80 роки, постмодерна свідомість стала предметом серйозного осмислення філософів, культурологів, естетиків літературознавців. Найхарактернішими її рисами вважаються сприйняття світу як хаотичного та фрагментарного, а історії — як спонтанного перебігу подій, позбавленого сенсу, мети та логіки; критичне ставлення до стереотипів соціального життя, іронічне переосмислення до стереотипів соціального життя, культури попередніх епох. Доводиться чути думку, ніби постмодернізм є свідченням занепаду мистецтва. У світоглядному плані постмодер. усе піддає сумніву та висміюванню, а відтак спрямоване на тотальну руйнацію усіх духовних орієнтирів. У плані ж естетичному воно націлене не на відкриття нових художніх обріїв, а на гру з художніми здобутками минулих епох і, нових ідей, не генерує. Навпаки, соціоісторичні злами та падіння світоглядних систем нерідко супроводжуються потужним злетом у культурному житті. І розквіт літератури постмодернізму, прихід надзвичайно талановитих представників цього напряму в сучасній культурі.
У своєму романі «Запахи. Історія одного вбивці» Зюскінд створив саркастично-іронічний і гротескний портрет людського суспільства, піддавши сумніву низку шаблонних уявлень про природу геніальності, детально проаналізувавши складні взаємини добра і зла, етики й естетики, світлої і темної сторін людської натури. Патрік Зюскінд народився 26 березня 1949 р. у баварському містечку Амбах (ФРН). Його батько був професійним літератором. Після закінчення гімназії Патрік протягом деякого часу працював журналістом. Упродовж 1968—1974 рр. студіював історію в університетах Баварії та Провансу. Понад десять років працював сценаристом на телебаченні ФРН, узявши участь у створенні серіалів «Монако-Франція» та «Кір Рояль».
«Контрабас». У 1980 р. відбувся літературний дебют Патріка Зюскінда: він написав п’єсу-монолог для одного актора «Контрабас», прем’єра якої відбулася 22 вересня 1981 р. у Мюнхені. Цей твір незабаром зажив неабиякої популярності в німецькомовному театральному світі. П’єса сповнена трагічної чарівливості: герой Зюскінда — самотня маленька людина, яка живе в звукоізольованій, відчуженій від світу квартирі в центрі гамірного міста зі своїм єдиним супутником — контрабасом. Історія геніальної потвори. Наступний твір П. Зюскінда — роман «Запахи. Історія одного вбивці» — у 1985 р. опублікувало відоме німецьке видавництво «Зуркамп». Іноді цю книгу називають містичним детективом, хоча це не зовсім точно — як на детектив, роман занадто прозорий, адже читачеві зовсім не потрібно ламати голову, щоб здогадатися, хто ж убивця. Але таке визначення є дуже слушним з погляду того, що книга захоплює з першої сторінки і тримає у напрузі до самого кінця. Тобто роман «Запахи» — це радше загадкова історія, яка приголомшує, інтригує, спонукає до роздумів. Злочин і геніальність, складні взаємини унікальної особистості з соціумом, роль моральних принципів у процесах пізнання — власне, ці проблеми складають ідейну сутність роману. У смердючому Парижі XVIII століття з’являється людина — Жан-Батіст Ґренуй, який може розкласти будь-який запах на всі його складники. Аромат для цього чоловіка — головне джерело пізнання світу. Натомість сам він зовсім не пахне. Відсутність запаху поєднується з цілковитою відсутністю моралі в загальнолюдському розумінні цього слова. Ґренуй навіть не замислюється про етичне підґрунтя своїх вчинків — він має свою головну мету, яка є для нього сенсом життя. Він мріє про власну велич, і для досягнення цього робить усе, що вважає за необхідне. Але іншим людям його вчинки видаються жахливими… Понад вісім років роман «Запахи. Історія одного вбивці» тримався у списку бестселерів, сягнувши зрештою півмільйонного тиражу. Книгу було перекладено 33 мовами. Вона викликала щирий захват у США, Франції, Росії. Гібрид «філософськогороману» і «роману жахів» У 1985 році Патрік Зюскінд, до того маловідомий німецький автор, видав у Цюріху роман «Запахи. Історія одного вбивці». Книга мала грандіозний успіх, який можна порівняти лише з популярністю, якої колись зажила інша німецька книга — «На Західному фронті без змін «, що належала перу Еріха Марії Ремарка. Секрет небувалої популярності «Запахів «навряд чи можна пояснити лише захопливим підзаголовком роману. Хоча газети й розрекламували його як «тремтливо прекрасний романтичний детектив», він не вирізняється ані хитромудрою заплутаністю інтриги, ані захопливістю логічних і психологічних ребусів і загадок, які автор пропонує читачеві.
Одне слово, «Запахи » вражають аж ніяк не інтригою. І навіть не химерністю свого неординарного в усіх відношеннях героя — Жана-Батіста Ґренуя. Радше вже саме небувалістю предмета зображення (саме запахів), а ще — певною, «зсунутістю «, навіть «вивихнутістю » всієї картини світу в «парфумерному «, так би мовити, напрямку — мабуть, найнесподіванішому з усіх мислимих і немислимих. Крім того, у «Запахах » нібито маємо справу не тільки з романом пригодницьким, але й з історичним: його дія перенесена в часи, що передували найбільшій серед французьких революцій. Проте перебільшувати оцей позірний зюскіндівський «історизм «, далебі, не варто, бо у його химерній книзі не стільки персонаж залежить від своєї епохи, скільки автор — від своєї. Так що царювання Людовіків XVі XVI — не більше, ніж: декорації, на тлі яких розігрується дія, настільки «ретельно «документована, що вона починає видаватися якоюсь позачасовою пародією. Із середовищем людина тут пов ‘язана екзистенціально, а не соціально, і жодні суспільно-історичні закономірності автора просто не цікавили (в усякому разі, він постійно намагається робити вигляд, начебто вони його не обходять). Відтак доречно запитати, для чого ж він зодягнув своїх персонажів у історичні костюми? Перше, що спадає на думку, — Патріку Зюскінду було байдуже, а, навчаючись в університеті і студіюючи там вітчизняну історію, він здогадно ліпше, ніж в інших, орієнтувався саме в цьому її періоді (що, до речі, відчувається на кожному кроці). Втім, як і будь-яка похаплива відповідь, і моя може виявитися не зовсім точною.Адже поставити такий маньєристсько-бароковий, насичений «оперною «(а почасти й «оперетковою «) метафорикою спектакль де-небудь на затиснутих між хмарочосом і аеродромом підмостках, либонь, було б неможливо. Якщо, розуміється, не прагнеш перетворити його в зовсім уже нікчемний фарс. А Зюскінду цього, вочевидь, не хотілося: йому, здається, уявлялася пародія, іронічне інакомовлення, можливо, навіть імітація об’єкта, який ніколи не існував, але аж ніяк не подібний фарс. Одне слово, умертвляти двадцять п ‘ять невинних дів і висмоктувати з них запахи належало все-таки серед антуражу часів, які ще начебто допускали існування вовкулак і чорнокнижників.
І все ж середина XVIII століття — епоха, яку автор обрав не з примхи і не навмання. Адже Гренуй — молодший сучасник Вольтера, Дідро, Руссо, кумирів епохи Просвітництва, які наполегливо готували Велику Французську революцію. Але про цю епоху начебто мимохідь сказано як про «століття розпаду, руйнації, духовного, політичного та релігійного болота». Чи не означає це, що Зюскінд має намір переглянути деякі, досі начебто непорушні, постулати становлення громадянського суспільства, його європейської історії та культури?
Проте, обравши такий «історичний сюжет «, автор одразу ж відмовився від суголосної епосі стилістичної гами й скористався вседозволеністю стилізації. Адже те, що він зображає, він явно не сприймає всерйоз: надто вже охоче підкреслює часову дистанцію між собою-оповідачем і своїм «емпіричним » матеріалом — так би мовити, «оголює прийом «. Щоправда, уповні осягнути, що все у романі Зюскінда наскрізь стилізовано, можна лише розкривши секрети хитромудрої машинерії твору, що складається із сили-сшіенної гвинтиків і коліщат… І все ж є тут одне провідне коліщатко — феномен запаху. Все, що пов язано із запахом, виконує у Зюскінда особливу, конструктивно-деструктивну роль. Коли батько вдарив майбутню мадам Ґайяр кочергою по голові і вона втратила нюх, її душа водночас позбулася «будь-якого чуття до людського тепла й людського холоду». Так що Ґренуй, як здається, мав би бути її щасливою протилежністю. Проте він, як ми вже знаємо, — тільки інший, причому набагато гірший, монстр. Зюскінд загалом охоче пародіює, а то й просто «експлуатує» сюжети, ситуації, мотиви, які віддавна активно побутують у світовій культурі. Скажімо, взаємини між метром Бальдіні і підмайстром Гренуєм підозріло нагадують стосунки, які, за чутками, склалися між Сальєрі та Моцартом: визнаний, хоча й бездарний, майстер і геніальний підмайстер, який завиграшки перевершує всіх і все. От лише з несумісністю генія й злочину тут навмисно щось не так: саме «генія «, а не заздрісну посередність, Зюскінд ангажував на роль убивці. Одне слово, в «Запахах » все скроєно і начебто нашвидкоруч зшито з найрізноманітніших барвистих клаптів — «чужих » або принаймні «нічиїх». І така авторська нерозбірливість сама по собі налаштовує на певну «стриманість», ба навіть «компромісність». Адже Зюскінд націлений аж ніяк не на патетичне заперечення традиційної культури, а на глузливо-незворушне її імітування й тиражування. І з цією метою він використовує все: і маньєристську гру світлотіней, і бароковий гротеск, і романтичну казку. Проте, узяті разом, його «колажі», на превеликий подив, не дратують, навіть не бентежать нерозбірливістю свого еклектизму. Навпаки: вони немовби заспокоюють, залишаючи враження чогось приємно знайомого, звично «традиційного». Почуваєшся, наче у цирку або у вар’єте, де все суперечить природі й одночасно відбувається за усталеними, заздалегідь відомими правилами. Фокус іще й у тому, що, нагромаджуючії події воістину «протиприродні», в стилістиці своїй, в інтонації автор дотримується певної насмішкуватої «життєподібності» (іноді — навіть насмішкувато-пародійної).Автор зовсім не мав наміру відтворювати якусь там «дійсність», а лише натякав на те, про що й справді можна помислити, але, либонь, незмога виразити. Саме для цього він і створив гібрид з «філософського роману» і «роману жахів».
Філософсько-естетичні засади постмодернізму. «Запахи» П. Зюскінд
Повернутись на сторінку Зарубіжна література