Чумацька пісня «Ой горе тій чайці, горе тій небозі…». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій
Пісня «Ой горе тій чайці, горе тій небозі…» відома у багатьох варіантах, найдавнішим з яких вважають зафіксований у рукописному збірнику наприкінці ХVІІ ст. (м. Кам’янець-Подільський). Походження її — літературне (книжне), оскільки стилістично вона істотно відрізняється від інших народних пісень. Спочатку твір побутував як вірш невідомого автора, а в «Історії Русів» автором первісного тексту «Ой біда, біда мні, чайці-небозі…» названо гетьмана Лівобережної України Івана Мазепу. Лише згодом цей твір став народною піснею.
Літературне походження твору засвідчують рядки «Бог старання міє», «жалю мні больше даєш», «же на світі безумне жила». Народний варіант впродовж майже трьохсотлітнього побутування позбавився елементів книжності.
Суть твору сформульовано вже в перших його рядках:
Ой горе тій чайці, горе тій небозі,
Що вивела чаєнята при битій дорозі.
У народі образ чайки є символом осиротілої, самотньої матері. Можливо, походження його сягає часів, коли татарські орди гнали у полон хлопців і дівчат, яким жалібний крик чайок нагадував побивання матерів.
Основний мотив пісні — вболівання чайки-матері за долю дітей, з якими трапилося нещастя:
Ішли чумаченьки, воли попасали,
І чаєчку ізігнали, чаєнят забрали.
Переживання жінки передано особливо експресивно в метафорі:
А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється,
К сирій землі припадає, чумака благає.
Уже в цих рядках текст пісні набуває динамічного ритму, чому сприяє форма діалогу між убитою горем матір’ю і чумаком, що передає весь спектр почуттів героїні. Чайка звертається до чумака:
Ой ти, чумаченьку, ти ще молоденький,
Верни мої чаєнята, діточки маленькі!
У двох рядках — п’ять пестливих слів. Нагромадження експресивно забарвленої лексики передає любов, ніжність, жаль, які відчуває мати до дітей. Так може благати тільки материнське серце. Коли чумаки відмовляються повернути діток, вона зголошується робити все на догоду їм, тільки б діти були коло неї:
Не буду летіти, тут буду сидіти,
Буду воли завертати й діток доглядати.
Остаточна відповідь чумаків звучить байдуже і безжально:
Ой полети, чайко, на зелену пашу,
Бо вже твої чаєнята покидали в кашу.
Відчай матері, котра втратила дітей, передано в останніх шести рядках, які є своєрідними заклинальними формулами-прокльонами. Люди тоді вірили в магію слова, особливо страшним вважали материнське прокляття. Кожне слово монологу містить колоритні деталі, що характеризують чумацький побут. Очевидно, саме тому цю пісню зараховано до чумацьких.
Бодай ви, чумаки, у Крим не сходили,
Як ви мої чаєнята у каші зварили.
До Криму дорога далека і небезпечна. Вирушаючи з дому, чумаки сподівалися на заробіток. Такий прокльон, за уявленнями, унеможливлював їхнє щасливе повернення додому:
Бодай вам, чумакам, воли похворіли,
Як ви мої чаєнята з кашею поїли.
Бодай вам, чумаки, воли поздихали,
Як через вас чаєнята навіки пропали!
Без волів і мажі чумак ставав звичайним бурлаком, приреченим на поневіряння і страждання. Проклинаючи чумаків, мати-чайка добирає найстрашніші для них слова.
Уже в назві пісні розкрито глибоку материнську любов до дітей, тривогу за їхню долю і невимовну тугу від втрати. За силою материнських почуттів вона належить до кращих надбань української народної лірики. Її популярність засвідчують численні текстові і музичні варіанти.
Образ матері-чайки глибоко символічний, уособлює матір-Україну. Зокрема, у повісті «Жінка у зоні» С. Йовенко він перетворився на зловісний символ безмовного страждання матері, яка потерпає від руйнації роду, втрати найдорожчого — дітей.
Переказують, що цю пісню любив співати гетьман Іван Мазепа, а наспівування її Марією Заньковецькою навіяло А. Чехову назву однієї з п’єс — «Чайка».
Чумацька пісня «Ой горе тій чайці, горе тій небозі…». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій