Чумацькі пісні. Український фольклор. Конспекти лекцій
Чумацтво зародилося на наших землях ще в давні часи. Це була традиційна купецька форма організації людей. Збереглося історичне свідчення про те, як великий князь київський Мстислав Ізяславович звернувся в 1170 p. до мандрівних купців і вояків із закликом боронити дороги від Києва до моря, бо «вже в нас і Грецьку путь відбирають, і Соляну, і Залозну. А чи не лучче б було, браття, пошукати путей своїх дідів і батьків». Це про них згадував Рубріквіс у 1352 р., коли українці привозили до Теодозії куниці, соболі й інші хутра в запряжених волами критих возах. Особливо популярним чумацький промисел став у ХVІ—ХІХ ст. Процвітанню його сприяли суспільні потреби і вигідне географічне розташування України.
Слово «чумак» іноді пов’язують з назвою страшної хвороби — чуми, яка нерідко переслідувала мандрівників, через що ті носили дігтярні сорочки. У перській мові слово «чумак» означало палицю з потовщенням на кінці. У степу можна було часто зустріти подорожнього з такою палицею, чабана з ґерлиґою, чумака з кийком. Недаремно в народі говорили: «Кий в степу чумакам господар». У перекладі з татарської мови «чумак» означає «перевізник».
Чумакували переважно козаки і селяни, іноді — міщани і кріпаки. Якщо козаки не везли краму, то супроводжували чумацькі валки, захищаючи їх від степових «комишників». «Не хочеш козакувати — йди чумакувати», — навчали молодиків.
Перевозили чумаки різний товар. З України — сушені фрукти, горілку, мед, сухарі, глиняний посуд. Найбільшим попитом користувалися вироби з дерева: ложки, діжки, відра, колеса, ярма, вози. Усе це розпродували дорогою до Криму. Повертаючись додому, вантажили мажі (обшиті драбинами великі вози) сіллю, соленою і в’яленою рибою, тканинами, прикрасами, дорогими винами.
Через степи пролягали важливі чумацькі магістралі:
1) Шпаковий шлях, назва якого походить від прізвища чумацького отамана Шпака. Починався він на Волині і пролягав на Умань, а від річки Синюхи — до Дніпра. То була частина колишнього Залозного шляху;
2) Муравський (Солоний) шлях, що починався на Лівобережжі й проходив верхів’ями Ворскли, Самари, через запорозькі паланки доходив до р. Кінські Води.
Заплативши запорожцям мостове (мито), а також мито від хури, ішли чумацькі валки вже без охорони до Перекопської Башти. Там платили мито Кримській орді й прямували до солоних озер або південного узбережжя Криму, де були великі міста-ринки Оттоманської імперії.
Історичні джерела містять відомості про Пахнучкову дорогу, шлях Сагайдака та Кальміуську сакму1, якою татари нерідко вривались у приазовські степи. Цими дорогами користувалися й чумаки.
Чумацькі шляхи пролягали не тільки українськими чи кримськими землями. Мандрівні торгівці бували в Білорусі, Польщі, Молдові, на Кавказі, навіть у Скандинавських країнах.
У дорогу чумаки вирушали великими обозами (валками), які нараховували до ста, а то й більше маж. Із-поміж себе обирали ватажка, відповідального за всю валку. Обов’язки у товаристві розподіляли рівномірно. По черзі чумаки наглядали за дотриманням порядку, охороняли валку, готували їжу. Найчастіше в дорогу запасалися пшоном і салом, з яких варили куліш і пшоняну кашу. Не забували і про галушки. По дорозі додому споживали солену і в’ялену рибу.
Вбиралися тільки у лляний, проварений в олії чи дьогті одяг. Він захищав чумака від хвороб, дощу, пилу, комах і гадюк. Брали по одній чистій сорочці: в них ховали чумаків, яким судилося померти на чужині.
Найбільший скарб чумаків — воли, до яких вони ставилися з особливою дбайливістю. Взимку їх відгодовували на винокурнях бардою, в дорозі вибирали для них найкращі пасовиська і водойми, за що сплачували їх власникам немалі гроші. Привілейоване становище у чумацькій валці мав і півень. Його спочатку прив’язували за ногу до переднього воза, а згодом він сам звикав до мандрів. Птах з червоним гребенем будив чумаків на світанку, уночі давав знати, де шукати вози. Вважалось, що він рятував валку і від придорожнього біса.
Скрізь, куди навідувалися чумаки, було людно і гамірно. Селяни розпитували про всілякі новини, слухали чумацькі пісні, оповідки про пригоди. Чумаків запрошували на родинні свята, щедро частували, допомагали, чим могли. Для вечірніх привалів чумаки розташовували вози чотирикутниками по п’ять, а то й по десять у ряд з кожного боку. Волів відганяли на пасовиська. Хтось колесо до воза лагодив, хтось нову вісь лаштував. «Кепська снасть відпочити не дасть», «Коли віз ламається, чумак розуму набирається», — стверджує народна мудрість.
Чумацькі мандри таїли і багато небезпек. Не завжди вони були вдалими. Не раз доводилося везти додому торохтія, тобто поверталися без товару, з пустими возами, які без вантажу торохтіли дорогою. Непоправною бідою ставали хвороба, смерть чумака. Ховали його обабіч шляху, насипаючи високу могилу і ставлячи на ній тичку з прив’язаною хустиною. Щоразу зупинялася біля неї валка вшанувати померлого. Кожен побратим насипав на могилу шапку свіжої землі. Невдала торгівля, падіж худоби, невиплачені борги спричиняли розорення. Потерпали чумаки і від нападів татар, котрі відбирали волів, товар. Нерідко мандрівників убивали, захоплювали у полон, а потім продавали на галери. Для опору нападникам чумаки запасалися рушницями, списами, а в разі небезпеки ставили свої вози так, що вони утворювали справжню фортецю. Тому чумацькі валки були своєрідними напіввійськовими об’єднаннями.
У середині XIX ст. чумацький промисел почав занепадати, особливо після появи залізничного транспорту. Однак і донині народна пам’ять зберегла високохудожні чумацькі пісні, які повертають забуті сторінки історії.
Чумацькі пісні — твори української суспільно-побутової лірики, у яких відображено життя і побут чумацтва.
Найпоширеніші в чумацьких піснях — мотиви прощання з родиною («Гей, ішли чумаки в дорогу…»), розлуки з коханою («Ой з-за гори з-за крутої сонечко сідає…»), важких чумацьких буднів («Ой загули чорні галенята…»), невдалої мандрівки («Над річкою, бережком…»), оборони від грабіжників («Ой з-за Дону з-за ріки…»), смерті на чужині («Ой помер чумак та в чужій стороні…») тощо.
Досліджували чумацькі пісні, видавали їх тексти у ХІХ ст. З. Доленга-Ходаковський, І. Срезневський, М. Максимович та ін. Своєрідним підсумком цієї роботи можна вважати збірку «Чумацькі народні пісні» (1874) І. Рудченка (Івана Білика). У ній використано власні записи, рукописні збірки Т. Шевченка, Д. Пильчикова, П. Куліша, Я. Новицького, Л. Ільницького, О. Русова, П. Рудченка (Панаса Мирного). Чимало чумацьких пісень містив «Збірник українських народних пісень» М. Лисенка, виданий у Лейпцигу (1868).
Своїм ліризмом чумацькі пісні привертали увагу українських письменників. За їх мотивами Т. Шевченко написав твори «Ой, не п’ються пива-меди…», «У неділю не гуляла…», «Ой, я свого чоловіка…», «Неначе степом чумаки…» та ін. Образ чумака — центральний у його поемі «Наймичка». Чумацькі пісні вплинули на ліричні вірші «Чумак» і «Дочумакувався» Я. Щоголева, поему «Чумаки» П. Морачевського, оповідання «Чумак» Марка Вовчка й однойменну п’єсу І. Карпенка-Карого. Романтичну драму про візників і торгівців «Український дивоспів» створив С. Руданський.
Чумацькі пісні. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій