Школи і напрями у фольклористиці. Український фольклор. Конспекти лекцій
Формування шкіл, напрямів і методів дослідження фольклору пов’язано переважно з потребою узагальнити результати численних досліджень народної творчості. Майже до кінця ХVІІІ ст. фольклор не розглядали як предмет наукового осмислення, і тільки в епоху Просвітництва його було виокремлено з культури, ним зацікавилися збирачі старовини, представники різних наук.
Поняття «школа» і «напрям» у сучасній науці трактуються неоднозначно і не мають чіткого розмежування. В етнології ширшим за змістом є поняття «школа». Нею вважають групу дослідників, праці яких ґрунтуються на спільних філософських, науково-методологічних, соціологічних, культурологічних та інших засадах, відрізняючись конкретними висновками з досліджуваних проблем. У межах наукових шкіл розрізняють напрями, функціонування яких пов’язано з розробленням конкретних теорій, ідей, гіпотез, тяжінням до певних методологічних настанов. Школи тісно пов’язані між собою, іноді ідеї, що зароджувалися в одній, ставали основою розвитку інших. Бувало, що дослідник на різних етапах наукової діяльності міг популяризувати методи різних шкіл і напрямів фольклористики.
Міфологічна школа у фольклористиці. Сформувалася вона в добу Просвітництва. Основні концепти школи виробили брати Я. і В. Грімм. У праці «Німецька міфологія» (1835) Я. Грімм запропонував універсальні методи дослідження архаїчного світогляду, засновані на порівняльно-історичному принципі, при цьому дослідник висловив думку про існування єдиної прамови і єдиної міфосистеми. Його послідовники (В. Ган, А. де Губернатіс, Ж. Кокс, А. Кун, В. Маннгардт, М. Мюллер, В. Шварц) застосували ці положення для дослідження слов’янської міфології, зокрема «нижчих» її пластів — демонології. Вивченням міфології слов’янських народів активно зайнялися В. Караджич (Сербія), П. Шафарик і В. Ганка (Чехія), Я. Коллар (Словаччина), К. Бродзінський і В. Залеський (Польща) та ін. Вони активно цікавилися мовою і традиціями своїх народів, у їх віруваннях, звичаях, обрядових дійствах намагалися виявити спільний праслов’янський корінь, обстоювали самобутність кожного народу.
Основоположником російської міфологічної школи вважають Ф. Буслаєва, який у своїх студіях застосував ідею історичного розвитку, стверджував, що архаїчний світогляд наявний і в сучасній йому творчості. Його ідеї розвинув О. Афанасьєв, який основним завданням досліджень вважав реконструкцію архаїчних образів, відновлення доісторичного «ланцюжка» з метою забезпечення неперервності традиції.
Українська міфологічна школа розвивалася дещо осібно від європейської традиції. Дослідження її представників спиралися на мовні, уснопоетичні, обрядові, магічно-ритуальні джерела, що сприяло фіксації унікального фольклорного матеріалу. Найплідніше працювали в цьому напрямі Я. Головацький, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Чубинський, М. Сумцов. Досліджуючи міфи, залишки міфологічного світогляду в мові, звичаях, фольклорі, вони доводили національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції.
Міфологічні студії зарубіжних учених значно активізувалися у ХХ ст. Цей напрям досліджень називають неоміфологізмом, або ритуально-міфологічною школою, представниками якої були Е. Миро, П. Сентив (Франція), Н. Фрай (Канада), М. Бодкін (Англія). В українській фольклористиці це вчення не розвинулося належним чином.
Культурно-історична школа у фольклористиці. Характерна особливість її — використання порівняльних досліджень в етнології та фольклористиці. Багато ідей вона черпала у філософії позитивізму, представники якого виступали за побудову наукових дисциплін на об’єктивних засадах, конкретному соціальному знанні, уподібнення методології історико-філологічних наук до природничих, що зумовило застосування в гуманітаристиці історико-генетичного методу і поєднання всіх явищ і фактів у єдину систему.
Українська гілка культурно-історичної школи у фольклористиці почала формуватися в добу романтизму, подолавши шлях від захоплення старовиною, збирання фольклору, позитивістського впорядкування й осмислення народного скарбу першої половини ХІХ ст. до застосування історико-порівняльного й історико-генетичного методів на практиці. Романтично-народницький напрям і перехідну стадію від романтизму до позитивізму представляли З. Доленга-Ходаковський, М. Цертелєв, М. Максимович, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, А. Метлинський, І. Срезневський, О. Бодянський, а також М. Костомаров та П. Куліш на початку діяльності. У 60-ті роки ХІХ ст. викристалізувалася методологія «наукового реалізму», в якій переважали принцип історизму і нові раціоналістичні методи дослідження матеріалу. Її представляли О. Потебня, М. Драгоманов, І. Франко, М. Сумцов, М. Павлик, П. Житецький, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Гнатюк та ін.
Культурно-історична школа спричинилася до розвитку української теоретичної фольклористики з вагомим академічним арсеналом методів і прийомів. Із цим пов’язані намагання хронологізувати, класифікувати і систематизувати фольклорні надбання, визначити їх художньо-естетичну вартість, жанрову специфіку, стильові особливості, дослідити ритміку, строфіку, фоніку та ін.
Здобутки культурно-історичної школи пізніше використовували Ф. Колесса, К. Квітка, Д. Яворницький, А. Лобода, К. Грушевська, В. Петров. Її дослідницьку методологію застосовують і в сучасних фольклористичних студіях.
Представники культурно-історичної школи були прихильниками порівняльних методів дослідження (ХІХ ст.). Особливо популяризував їх М. Драгоманов, котрий намагався вийти в наукових студіях за межі національних інтересів. Свої погляди він виклав у праці «Становище і задачі давньої історії» (1874), у якій, посилаючись на здобутки Е. Тайлора й Е.-Г. Спенсера, пропагував єдність суспільних і природничих наук. На основі інтерпретації європейських фольклорних текстів на тему інцесту («Слов’янські переробки Едипової трагедії», 1874) він розробив методику порівняльних досліджень, а згодом обґрунтував теорію запозичень і компаративістський підхід до аналізу уснопоетичної епічної традиції: «Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена наша народна словесність методом інтернаціонального порівняння, можна буде говорити докладно про її національний елемент». Більшість висновків М. Драгоманова мала спільні ідеї з теорією зустрічних течій О. Веселовського і методом Фінської школи.
І. Франко у праці «Студії над українськими народними піснями» (1913) порівнював наявні у слов’янських баладах сюжети про турецько-татарський полон, розглядав історичні події крізь призму психологічних відносин. Його методологічна концепція представлена в статті «Етнологія та історія літератури» (1894), присвяченій дослідженню порівняно нової частини традиційної літератури «у такий самий спосіб і з застосуванням тих самих засобів історичної критики, якими ми досліджуємо історичні документи і явища писемної літератури, художньої. Так посуваючись назад, від явищ ближчих до дальших, від певніших до менш певних і не забуваючи ані на мить тієї засади, що цивілізація є справою міжнародною, продуктом діяльності всіх віків і багатьох народів, які в різний спосіб контактували між собою, а отже, продукти духовні є в значній мірі витвором цієї діяльності і відлунням цих взаємин, ми можемо з часом сягнути і в сивину передісторії з більшою, ніж нині, надією дійти до якихось певних результатів».
М. Драгоманов, І. Франко обстоювали об’єктивне пізнання явищ усної народної традиційної культури в розмаїтих взаємозв’язках, саморозвитку, трансформації жанрів, динаміці. Це спонукало до класифікування й систематизування фольклорного матеріалу, дослідження конкретно-історичної наповненості творів, їхньої художньо-естетичної значущості, жанрової специфіки, форми, ритміки, стилю тощо.
Прихильником історико-порівняльного методу був і М. Грушевський, про що свідчать праці «Історія України-Руси» й «Історія української літератури».
Еволюціонізм як напрям у фольклористиці. Цей напрям був найпопулярнішим у світовій етнографії й етнології в другій половині ХІХ ст. Його представники (Е.-Г. Спенсер, Е. Тайлор, Л. Морган, Дж. Мак-Леннан, Дж. Леббок, Дж. Фрезер, Т. Вайц) дотримувались поглядів, за якими ніщо не є незмінним, все набирає нових форм. Вони вважали, що суспільство розвивається за законами еволюції, тому явища матеріальної і духовної культури необхідно розглядати так само, як і біологічні види в природі.
Структурно-типологічний напрям у фольклористиці. Найяскравіше він виявився в українській фольклористиці завдяки працям О. Потебні, Ф. Колесси, К. Квітки. Основу фольклористичної концепції О. Потебні («Про деякі символи в слов’янській народній поезії», 1860; «Про зв’язок деяких уявлень у мові», 1864; «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв», 1865; «Про долю і споріднені з нею істоти», 1867; «Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення», 1867) становлять учення про семантику слова, знака, художній образ та символ; теорія міфу; усвідомлення невичерпних потенцій мовної, фольклорної діяльності народу, визнання його тисячолітніх традицій і віра в невмирущість народного генія. О. Потебня заперечував твердження про деградацію фольклору, не погоджувався з концепцією стадіальності словесної творчості, згідно з якою народна колективна словесність мала нижчий статус, ніж індивідуальна літературна. Цінними є його міркування про самобутність народної творчості, її відкритість до культурного обміну: все «чуже» кожен народ переплавляє у своїй душі, наближає до своїх духовних потреб і традицій.
О. Потебня сформулював основні засади теорії комунікації, діалогу, розуміння мови й спілкування як динамічного процесу; обґрунтував синкретизм архаїчної традиції, роль слова у формуванні культури і цивілізації. Його спостереження започаткували структурно-порівняльний аналіз пісні та метод вимірювання нашарувань смислів (бріколаж). Концепції О. Потебні покладені в основу структурно-типологічного методу і методу інтерпретації, які активно розробляли В. Пропп, К. Леві-Строс, Р. Якобсон, Я. Мукаржовський та ін.
З ідеями О. Потебні пов’язував свою діяльність щодо систематизації народної пісні за наспівами і силабічними розмірами вірша Ф. Колесса. У праці «Ритміка українських народних пісень» (1907) він уперше в слов’янській фольклористиці розробив засади морфологічного аналізу й класифікації пісні, доповнивши їх культурно-історичними студіями у працях про український епос: «Українські народні думи» (1920), «Про ґенезу українських народних дум» (1921). Концепцію історичної періодизації та культурних нашарувань у фольклорі Ф. Колесса обґрунтував у працях «Наверствування і характеристичні признаки українських народних мелодій» (1916), «Українська народна пісня на переломі ХVІІ—ХVІІІ вв.» (1928).
К. Квітка поєднав структурно-типологічні дослідження з вивченням особливостей географічного поширення структурних типів пісенного фольклору. У його працях «Українські народні мелодії» (1922), «Ритмічна форма АВВА у піснях слов’янських народів» (1923), «Професіональні співці й музиканти на Україні» (1924), «До вивчення побуту лірників» (1928) сформовано потужну базу для панівних у сучасній світовій фольклористиці кроскультурних (комплексних) досліджень фольклору.
Основний здобуток української фольклористики ХІХ — початку ХХ ст. полягає у виробленні й утвердженні наукової методології системного дослідження фольклорного матеріалу різних жанрів, співвідношення національного й інтернаціонального, колективного та індивідуального, понять «фольклор» і «нація», «фольклор» і «мова», «фольклор» і «цивілізація», «фольклор» і «література» тощо. Узагальнити надбання тогочасних українських дослідників можна словами О. Потебні: «І в нас є щось своє, нами і по-нашому зроблене для цивілізації світу; є своє і в науці, і в мистецтві, і в суспільності. Настане час, коли до нас будуть уважно прислухатися і на Заході».
У 20—30-ті роки ХХ ст. з української фольклористики було штучно вилучено наснажені національною ідеєю фундаментальні праці М. Грушевського, Ф. Вовка, С. Смаль-Стоцького, Ф. Колесси та інших учених, що завдало їй непоправної шкоди. У радянські часи подвижниками збирання українських народних перлин були О. Маркуш, І. Гурин, Г. Танцюра, Н. Присяжнюк, В. Вовкодав та ін. Великий внесок у збереження рідкісних фольклорних зразків зробили народні співачки Явдоха Зуїха з Поділля, Уляна Кот з Волині, подільський бандурист Володимир Перепелюк, закарпатські казкарі Михайло Фотул, Андрій Пряник, Пилип Опаленик, полтавський казкар Родіон Чмихало.
У другій половині ХХ ст. у вітчизняній фольклористиці плідно працювали О. Дей, Г. Нудьга, М. Грицай, М. Шубравська, Н. Шумада, М. Пазяк, Ф. Погребенник, Л. Дунаєвська, С. Мишанич, А. Іваницький, В. Качкан, М. Дмитренко, Г. Довженок, В. Давидюк, І. Хланта, С. Грица, О. Вертій, а за межами України — І. Панькевич, О. Зілинський, Ю. Костюк, М. Мушинка, М. Гиряк, М. Лесів, Я. Рудницький, О. Воропай, С. Килимник. Долучалися до цієї справи і зарубіжні вчені — Т. Ланге, Ж. Паулі, В. Залеський, О. Кольберґ, О. Пипін, О. Веселовський, К. Горалек, Р. Кайндль.
Школи і напрями у фольклористиці. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій