1. Аналіз твору Джорджа Бернарда Шоу «Дім, де розбиваються серця»
2. Аналіз твору Джорджа Бернарда Шоу «Пігмаліон»
3. Аналіз твору Джорджа Бернарда Шоу «Неприємні п’єси»
4. Література Великої Британії ХХ ст.
5. Зарубіжна література ХХ ст. Загальний огляд
Шоу Бернард (1856—1950) — англійський драматург ірландського походження, автор яскравих театрознавчих та літературно-критичних статей, лауреат Нобелівської премії (1925), громадський діяч. Його творчість стала важливою віхою на шляху оновлення європейського театру.
Основні твори: п’єси «Будинки вдівця» (1892), «Професія місіс Воррен» (1893), «Кандіда» (1894), «Учень диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898), «Майор Барбара» (1905), «Пігмаліон» (1912), «Дім, де розбиваються серця» (1916), публіцистика: «Довідник революціонера» (1903), «Війна з точки зору здорового глузду» (1914), літературна критика: «Квінтесенція ібсенізму» (1891).
Народився Джордж Бернард Шоу 26 липня 1856 р. в Дубліні в родині негоціанта-невдахи Джорджа Карра Шоу. Упродовж 1867—1871 рр. навчався по черзі у протестантській, католицькій і знов у протестантській школах, після чого рік працював спочатку клерком, а потім касиром в агентстві нерухомості. У 1872 р, родина Шоу розпалася: мати Бернарда разом з дочками та вчителем музики Ванделером Лі перебралася до Лондона, а сам Бернард залишився з батьком. За чотири роки він також переїхав до Лондона, де якийсь час служив у телефонній компанії Едісона, а також у музичній газеті В. Лі «Горнет». Від 1879 до 1883 р. молодий літератор написав п’ять романів, які, однак, окремими книжками опублікувати йому не вдалося. У 1884 р. захопившись Марксовим «Капіталом», Шоу вступив до Фабіанської соціалістичної спілки. Наступні вісім років він інтенсивно співпрацював із газетами спершу як музичний, а згодом і як театральний критик. У 1892 р. була написана й поставлена у лондонському «Незалежному театрі» перша п’єса Шоу «Будинки вдівця», яка викликала обурення публіки. Лише після створення п’єси «Учень диявола» (1897) та її вдалої постановки у Нью-Йорку письменник зміг залишити журналістику. У 1898 р. Шоу взяв шлюб із Шарлоттою Пейн-Таузенд, яка була його секретаркою. Того ж року вийшла друком збірка «П’єси приємні та неприємні». У 1902 р. з’явилася п’єса «Людина та Надлюдина», яка принесла драматургові славу одного з найвпливовіших митців «зламу століть». У 1913 р. була створена драма «Пігмаліон». У розпал Першої світової війни був оприлюднений їдкий памфлет Б. Шоу «Війна з точки зору здорового глузду», який спровокував зливу звинувачень. У роки війни драматург написав і одну з найяскравіших своїх п’єс — «Дім, де розбиваються серця» (1916). У 1917 р. письменник виступає з палкою підтримкою соціалістичної революції в Росії. Упродовж 1921—1923 рр. виходять друком й ставляться на сцені його драми «Назад до Мафусаїла» та «Свята Іоанна», присвячена Жанні д’Арк. У 1925 р. Б. Шоу була присуджена Нобелівська премія, яку він віддав Англо-шведській літературній спілці. У 30-ті роки разом з дружиною він подорожував різними країнами світу, багато виступав перед аудиторією та на радіо. Письменник помер 2 листопада 1950 р. Творчий внесок Бернарда Шоу в розвиток нової англійської драми вагомий: 56 п’єс. Шоу мріяв про театр філософічного напрямку, де б актори і глядачі мислили, а в ході гри та після закінчення спектаклю замислювались над явищами життя, робили власні висновки. Самобутньою рисою творчості
Шоу-драматурга є парадокс. За допомогою цього художнього засобу письменник прагнув привернути увагу глядача до проблеми. П’єси Шоу провокували до дискусій. Автор не давав готового рецепту для розв’язання зазначених соціальних проблем, його твори мали «відкритий фінал». «Нова драма» Б. Шоу ставила на меті виявляти фальш моральних цінностей суспільства, закликати до бунту проти застарілих життєвих норм, робити глядача співучасником драматичної дії, змусити його замислитися над власним життям і життям суспільства в цілому.
Джордж Бернард Шоу (1856—1950)
Видатний англійський драматург Дж. Б. Шоу багато зробив для утвердження інтелектуальної соціальної драми та реформування театру. Театр він розглядав як арену обговорення гострих проблем епохи, актора — як людину, що сприяє вдосконаленню суспільства і бореться за право промовляти правду. В його п’єсах, за словами Б. Брехта, «віра в безмежні можливості людства на шляху до самовдосконалення відіграє вирішальну роль».
Дж. Б. Шоу — справжній майстер сатири, який обрав сміх своєю головною зброєю. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду» — ці слова письменника допомагають зрозуміти специфіку його викривального сміху.
Джордж Бернард Шоу. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії
Народився Дж. Б. Шоу 26 липня 1856 року в Дубліні — столиці Ірландії, у сім’ї збіднілих дворян. Батько торгував хлібом, проте ледве зводив кінці з кінцями. Мати заробляла уроками музики. Спочатку Бернард навчався в дублінській школі, закінчити яку не вдалось. З п’ятнадцяти років пішов працювати. Служив клерком у земельній конторі, збирав квартирну платню з мешканців бідних кварталів Дубліна. Через кілька років отримав місце касира, хоч кар’єра чиновника його зовсім не приваблювала. Захоплювався музикою, цікавився живописом, багато читав. У 1876 р. переїхав до Лондона, де завдяки своєму таланту зумів утвердитися в музичному і театральному середовищі. Багато років виступав у пресі як музичний і театральний критик, що зробило його популярним у мистецькому світі. Однак коштів для існування це не давало.
У 1879 р. він певний час працював у фірмі, яка встановлювала телефони. Це, за словами письменника, був його останній гріх проти природи.
У 1895 р. Шоу став постійним театральним оглядачем тижневика «Суботній огляд». Свої блискучі, оригінальні, насичені парадоксами й жартами статті він підписував ініціалами «GBS».
У 1898 р. сорокадворічний Дж. Б. Шоу одружився з Шарлоттою Пейн Тауншенд, яка походила з багатої ірландської сім’ї і була молодшою за нього на рік. Разом з Шарлоттою в його життя увійшли сімейний затишок і добробут, яких так не вистачало. В особі дружини він знайшов супутницю життя, розумну співбесідницю, помічницю в літературній діяльності.
Коли почалася Перша світова війна, Дж. Б. Шоу опублікував низку статей, в яких гнівно засудив як винуватців війни уряди всіх держав, що воювали, у т. ч. й Англії. Він запропонував несподіваний, парадоксальний, по суті революційний вихід: солдати армій, що ворогують, повинні ліквідувати своїх офіцерів, повернутися до родин і зайнятися вирощуванням і збиранням урожаїв. Не дивно, що на автора цього «проекту» спрямували хвилю критики шовіністи з різних країн. Газети зчинили ґвалт, звинувачуючи митця в зраді, у відсутності патріотизму тощо.
У 20—30-ті роки ХХ ст. Шоу створив п’єси «Свята Йоанна» (1923), «Візок з яблуками» (1929), «Гірко, але правда» (1931). У 1925 р. йому було присуджено Нобелівську премію.
Останні роки життя Дж. Б. Шоу затьмарила Друга світова війна. На долю письменника, людини похилого віку, випало багато гірких випробувань, проте він гідно їх витримав. Останні шість років життя він був самотнім, оскільки дружина померла під час війни. Шоу жив у Ейотт-Сент-Лоренс, у приміському будинку, придбаному ще на початку ХХ ст. Він працював до останніх днів свого майже столітнього життя, і не лише пером, а й фізично — обробляв сад.
Помер Дж. Б. Шоу 2 листопада 1950 року. За його заповітом, тіло було кремовано, а прах змішано з прахом дружини й розсипано в його улюбленому саду. «Я надаю перевагу саду перед монастирем!» — говорив за життя письменник, маючи на увазі Вестмінстерське абатство, де поховані видатні люди Англії.
Літературна творчість Джорджа Бернарда Шоу
Літературну творчість Дж. Б. Шоу розпочинав як романіст. У 1879—1883 рр. він написав романи «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів», «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці, засудив експлуатацію, проголосив близькі до соціалістичних ідеї. Щоправда, успіху вони не мали, а літературознавцям цікаві блискуче побудованими діалогами, яскраво вираженим нахилом до діалогізованої форми оповіді, в чому вгадувався майбутній драматург. У 80-х роках Дж. Б. Шоу бере активну участь у діяльності реформістського Фабіанського товариства, яке виступало за перехід до соціалізму шляхом поступових реформ. Свою назву воно отримало за ім’ям римського полководця Фабія Кунктатора, який уславився тактикою вичікування й ухилення від рішучих зіткнень із супротивником. На зібраннях фабіанців дискутували про боротьбу із соціальною несправедливістю.
Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався в 90-ті роки ХІХ ст., у період домінування в театрах Європи п’єс переважно розважального характеру — т. зв. «добре зроблених мелодрам». Особливо популярна така драматургія була у Франції (Скриба, Сарду, Ож’є). В Англії здебільшого ставили п’єси зарубіжних драматургів.
Боротьбу за нову драму Дж. Б. Шоу розпочав як теоретик — із пропаганди творчості Г. Ібсена. Саме на той час припадають перші постановки на англійській сцені його п’єс: в 1889 р. — «Лялькового дому», в 1891 р. — «Привидів». Відгуком на ці події, своєрідним художнім маніфестом новітньої драми, стала його праця «Квінтесенція ібсенізму» (1891), в якій Дж. Б. Шоу формулює думки, що згодом утворюватимуть концептуальне ядро його драматургії. Для нього Г. Ібсен — не лише новатор драми, а й творець нових суспільно-етичних принципів. «Ібсен задовольняє потреби, не вгамовані Шекспіром. Він показує нам не тільки нас самих, але нас самих у наших власних обставинах. Те, що трапляється з його героями, трапляється і з нами». У «Квінтесенції ібсенізму» Дж. Б. Шоу намітив контури образу свого позитивного героя — людини гострого розуму, яка реалістично дивиться на світ, тверезо оцінює дійсність, керується у вчинках не романтичними ілюзіями, а вимогами розуму. Він протиставляє «реаліста» і «романтика», людину справи і словоблудну людину, розвінчує несправжні ідеали. Такі типи героїв — у багатьох його п’єсах.
Новаторство Ібсена-драматурга він убачав у наснаженні його п’єс раціональними, сповненими тонким підтекстом дискусіями, які в найрізноманітніших формах стали головним осердям і п’єс Шоу.
Драматургія Дж. Б. Шоу гостра, проблемна, дійові особи завжди є носіями певних поглядів, у зіткненні яких автор виражає своє бачення світу. «Я пишу п’єси з певним наміром прищепити народу власні переконання… Іншого поштовху до написання п’єс у мене немає. Вся велика література є журналістикою… Нехай інші культивують те, що називають журналістикою», — зізнавався він в одній із своїх статей. Побудована на почуттях і пристрастях драма, на його думку, віджила своє: «Нормальна драма повинна мати інтелектуальний характер: проблема — нормальний матеріал для драми». Він мріяв про інтелектуальний театр, у якому б актори і глядачі аналітично осмислювали дійсність, вилущували сутність явища і суспільної проблеми, а не сприймали гарну обгортку за справжнє значення факту.
Дж. Б. Шоу рішуче заперечував розважальне мистецтво як комерційну індустрію. Тому й обурився, коли один із критиків назвав його майстром тонкої інтелектуальної розваги. Драматург був переконаний, що театр не може приносити насолоду, він має викликати почуття, далекі від насолоди, які збуджують страх і навіть жах. Призначення його — навертати людей до гуманістичного світовідчуття, викликати страждання. Як автор Шоу вважав, що досягає свого, спостерігаючи, як п’єса «звихрює» думку глядачів, змушує їх сперечатись. Нерідко вони опонували авторові, висловлювали своє бачення розвитку подій, на певний час стаючи співавторами його п’єс. Тому багато творів драматурга мають відкриті фінали. У них він не дає остаточного розв’язання порушених проблем: читачі та глядачі самі мають знайти відповіді на них. Дж. Б. Шоу вміло тримав їх у напрузі впродовж п’єси, змушував стежити за розвитком авторської думки. Передумовою цього було порушення важливих суспільних питань. Не було жодної події або явища в житті Ірландії, Англії, Європи, всього світу, на які б Шоу не відгукнувся як драматург чи публіцист. «…Людина, що пише про себе і про свій час, — стверджував він, — це одночасно й людина, яка пише про всі епохи і всі народи».