Євразійство — російська філософсько-історична і політологічна школа, що сформувалась у 20—30-ті ХХ ст. Основоположниками і головними теоретиками були М. Трубецькой, П. Савицький, М. Алексєєв, Л. Карсавін, Г. Вернадський, П. Сувчинський, В. Ільїн. Євразійство оформилось у широкий інтелектуальний рух, який мав свої центри у Празі, Софії, Варшаві, Белграді, Брюсселі, Харбіні. Функціонувало «Євразійське книговидавництво». Соціально-політична програма євразійства була сформульована у брошурі «Євразійство. Досвід систематичного викладу» (1926). Наприкінці 20-х ХХ ст. відбувається розкол руху, від нього відходять П. Біціллі та Г. Флоровський. У 1928 утворився євразійський центр у Парижі, який вирізнявся більшою політизованістю та орієнтацією на перетворення євразійського руху на партію («крамарський ухил»). У 1937 р. євразійський рух фактично припиняє існування. Євразійці розробляли плюралістичну концепцію культурно-історичного процесу, піддавали критиці оцінку західної цивілізації як вершини еволюції людства, заперечували універсалістське сприйняття культури, економічне, політичне і культурне домінування Заходу. Євразійство пропагувало прийняття тих цінностей, які були основою східних культур та заперечувались Заходом, для побудови нової культури, основаної на усвідомленому синтезі Сходу і Заходу. Визначивши територію Росії як Євразію, євразійці наполягали на природній географічній самобутності російської культурно-історичної, на тому, що Євразії належить керівна і провідна роль у розвитку людських культур. Започаткував євразійський культурний світ як цілісність Чингісхан, а спадщину монголів прийняла Московська держава, вважали євразійці. Російська імперія майже закінчила державне об’єднання євразійського материка та створила міцні політичні традиції, але імперська еліта, на думку євразійців, настільки європеїзувалася, що майже втратила свою руську душу, не здобувши європейської. Саме в цьому вони знаходили причини взаємного непорозуміння між правителями і народом, яке потім переросло у нездоланну прірву, спричинивши революцію, що була «саморозкладом імператорської Росії» та мученицьким народженням Росії нової. Євразійці стверджували, що більшовики прийшли до влади надовго, і слід очікувати еволюції їх ідеології у національному дусі. Силу більшовиків вони вбачали в ідеократичному характері встановленого ними режиму. Євразійці підтримували сформовану більшовиками однопартійну політичну систему, систему Рад, радянську модель федералізму, значною мірою — радянську економічну політику, категорично відкидаючи атеїзм та матеріалізм, підтримуючи православ’я. Євразійці наголошували на необхідності побудови «демотичної держави», основою якої є органічний зв’язок між народом та правителями, які виражають та здійснюють народну волю. Демотія — це «органічна демократія», форма співучасті народу у доленосних суспільних рішеннях. Євразійці пропонували модель «тяглової держави», де права випливають з обов’язків і кожна особа покликана виконувати «тяглову функцію». З обов’язками перед суспільством пов’язана власність, яка має у російській правосвідомості переважно функціональне значення. Тому, на їх думку, треба змінювати не суб’єктів, а саму природу інституту власності, починаючи з перетворення власності як правовідношення, що має полягати насамперед у зміні відношення власності до держави. Права власника мають обмежуватись обов’язками. Євразійці пропонували систему державно-приватного господарства, за якого переваги капіталізму мають бути збережені, держава стане вищим власником, який розглядає приватну власність на окремі об’єкти як привілей, обумовлений виконанням певних суспільних обов’язків. Ідею націоналізації землі вони поєднували з приватною земельною власністю, розуміючи першу як розширення прав держави на землю. Схвалювали те, що в більшовизмі «не економіка визначає ідеї, а навпаки, ідея, план керує економікою», але хибним вважали домінування суто економічної, матеріальної ідеї, культу «ідеалу ситості». Євразійство як ідейна течія було суперечливим: деякі з євразійців вважали, що Росія неминуче відкине більшовизм, відродить православ’я, а інші — що радянська влада є компромісом між більшовизмом і російським народом, який скористався більшовизмом, щоб урятувати територіальну цілісність держави та відродити імперію. Деякі з євразійців передбачали крах більшовизму, згортання Російської держави до слов’янського великоруського ядра, хоча і не вважали, що це призведе до національної катастрофи.
Відродження євразійства в сучасній Росії у вигляді неоєвразійства пов’язане з пошуком «третього шляху» розвитку, альтернативного як реальному соціалізму радянського періоду, так і ліберально-капіталістичним реформам, у контексті яких євразійство розглядається як ідеологія зміцнення і відродження Росії — великої держави, носія вселенської місії, захисту її самобутності перед обличчям глобалізму й від тиску з боку Заходу та Сходу. Неоєвразійство стало основою російської геополітики, сформувалось у впливову наукову школу, лягло в основу цілого спектра авангардних культурних течій, істотно вплинуло на формування ідеологій сучасних російських політичних партій (Л. Гумільов, О. Дугін). Неоєвразійство відстоює позиції конструктивного солідарного діалогу традиційних релігій — православного християнства, ісламу, іудаїзму, буддизму, відновлення на основі СНД Євразійського Союзу як аналога СРСР на новій ідейній, економічній та політичній основі, протистояння однополярній глобалізації, формування континентального блоку «Москва — Тегеран — Делі — Пекін». Неоєвразійці виступають за стратегічне партнерство з Європою, вважаючи, що Росія має виступити в ролі визволительниці Європи від американського контролю. Відстоюючи ідею пріоритетного відродження російського народу як імпероутворюючого, вони ратують за відродження етнічних культур і традицій всіх народів Росії та утверджують фундаментальність «прав народів», на відміну від «прав людини» або класового підходу, пропонуючи модель «євразійського федералізму», згідно з якою в усіх питаннях, які не стосуються стратегічних і геополітичних аспектів, етносам повинна надаватись максимальна свобода у самоорганізації та самоврядуванні, але на стратегічному рівні пропонується жорстка централістська система управління, сильна вертикаль влади.