Ідентичність гендерна — усвідомлення індивідом соціокультурних форм існування чоловічої чи жіночої статі, ступінь його ототожнення з певною статтю, зумовлений діючими в суспільстві загальнокультурними уявленнями про чоловічу й жіночу поведінку. Гендерна ідентичність визначає сексуальні ролі, які проявляються в розподілі праці, у розбіжностях прав та обов’язків чоловіків і жінок. Основні компоненти гендерної ідентичності постійно еволюціонують. Фіксуючи розбіжності між чоловіками та жінками, деякі західні соціологи (Н. Смелзер) не обмежуються проблемою статевої ідентичності, а аналізують соціальні відносини в їх залежності від статі. Російські дослідники О. Здравомислова, Г. Темкіна висловлюють думку, що гендер — це соціальний статус, який визначає індивідуальні можливості отримання освіти, професійної діяльності, доступу до влади, сексуальності, сімейні ролі та репродуктивну поведінку; фундаментальний вимір соціальних відносин. Однак Г. Сілласте вважає, що ознака статі ніколи не замінить впливу соціально-економічних умов, у яких розвиваються соціальні групи та спільноти, у т. ч. й гендерні. Проблеми гендерного розвитку особистості набувають особливої актуальності в умовах розбудови громадянського суспільства, вибору власної лінії поведінки, творення особистого щастя. Концепція чоловічої і жіночої психології формується в культурі суспільства. Гендерна ідентичність передбачає також існування певних оціночних компонентів, зокрема уявлень індивіда про те, наскільки його поведінка та особистісні характеристики відповідають очікуванням та вимогам суспільства до жіночої або чоловічої ролі. Вона формується шляхом гендерної соціалізації, яка передбачає певну систему диференціації статевих ролей (розподіл праці за статевою ознакою, специфічні статево-рольові приписи, права та обов’язки чоловіків і жінок, шлюбно-родинні норми поведінки, стереотипи маскулінності чи фемінності) з метою відповідності притаманним суспільству правилам й уявленням щодо поведінки представників чоловічої й жіночої статі. Досліджуючи гендерну ідентичність, не можна нехтувати і біологічними чинниками світової диференціації. Механізм статево-рольової ідентифікації психоаналітики вбачають у вирішенні неусвідомлених конфліктів, а прихильники біхевіористичного напряму — у соціальному научінні за рахунок підкріплення потрібних реакцій та наслідування певним зразкам.
Соціобіологічний підхід до набуття гендерної ідентичності наголошує на розвитку адаптивних здібностей статей, природному відборі розвитку найдоцільніших особистісних властивостей, що конструюють гендер у сім’ї та соціумі. Наприклад, В. Геодакян розглядає різностатеві істоти як інформаційні системи, яким відведено полярні ролі у процесі еволюції. Представники класичного біхевіоризму розглядають гендерну поведінку як систему закріплених стимул-реактивних зв’язків, що формують типову чоловічу або жіночу ментальність. Прихильники теорії научіння (В. Мічел, К. Бассі) вважають основним механізмом засвоєння гендерної ролі спостереження, наслідування та відтворення нормативів і приписів гендерної поведінки у процесі розвитку особистості. Активізувала дослідження психології гендеру праця К. Маккобі «Розвиток статевих відмінностей» (1996). Надалі у дослідженнях статевих відмінностей простежувалися дві тенденції, а саме: ретельніше ставлення до отриманих експериментальних даних про чоловічі та жіночі психологічні властивості і посилення інтересу до аналізу соціокультурних чинників, що зумовлюють гендерну диференціацію.