Ідеологія соціального насильства. Що таке ідеологія соціального насильства?
Ідеологія соціального насильства — система уявлень і ідей, яка обґрунтовує можливість і необхідність використання насильницьких методів для забезпечення соціального розвитку, корінної перебудови суспільства. Першим масштабним проявом ідеології соціального насильства була діяльність якобінської диктатури (1789—99). Основними компонентами її були: віра в соціальну активність людини, її здатність перебудовувати суспільство відповідно до трансцендентних уявлень (соціальних утопій); абсолютизація основних компонентів людського буття; ідеологізація політики; відстоювання цілісності світогляду; місіонерський дух політичних лідерів; спроба повного злиття центру з периферією; заперечення необхідності посередницьких організацій і асоціацій, тобто цивільного суспільства; спроби злиття цивільного суспільства з усім населенням; тенденції до гомогенізації населення (Ш. Ейзенштадт). Ідеологію соціального насильства використовували лідери більшовизму під час революції 1917—19 і в період побудови СРСР, її теоретично обґрунтував В. Ленін. Терор, відсутність правових норм, культивування жорстокості почалися з перших днів Жовтневої революції і не припинялися протягом існування радянської влади. Наприкінці 30-х ХХ ст. було знищено наукове визначення права, натомість прокурор СРСР І. Вишинський кваліфікував його як норми, що виявляють волю пануючого класу. Законотворчі і правоохоронні органи повністю підкорялися керівництву партії і держави. Бажання впровадити в життя трансцендентні ідеї шляхом використання ідеології соціального насильства призвело до руйнування духовності суспільства, реанімації феодальних (колгоспи і радгоспи) і рабовласницьких відносин (ГУЛАГ, «хіміки», «желдорбати», будівельні батальйони тощо), загибелі мільйонів людей. У країнах Західної Європи і Північної Америки зміна відносин між особистістю і державою відбулася завдяки обґрунтуванню в політико-правовому полі критеріїв правових відносин у системі «людина — держава». Починаючи з ХVIII ст., у політико-правовій думці поширилася теза, що критерієм істинності правової норми повинна бути міра свободи людини від держави. Міра свободи розуміється як рівні для всіх можливості реалізації людиною своїх потреб, необхідні для нормального існування й розвитку індивіда в конкретних історичних умовах, об’єктивно обумовлених рівнем розвитку людства і закріплених як міжнародні стандарти. Це дало змогу більшості з цих країн уникнути впровадження на практиці ідеології соціального насильства. Можливості держави у сфері застосування примусу і насилля були теоретично обґрунтовані, законодавчо обмежені та оговорені в міжнародних деклараціях, пактах, у національних законах. Сфера легітимних насильницьких дій з боку державних установ та їх службовців стосовно особистості постійно звужується.
Однак статистичні дані і соціологічні дослідження свідчать, що законодавче звуження сфери легітимного насильства не дає підстав стверджувати, що відповідно знижується приховане насильство щодо особистості з боку державних установ і правоохоронних органів. За ознаками об’єкта, мети, мотивів, форми провини протизаконне насильство можна кваліфікувати як: вбивство, порушення закону про недоторканість людини, незаконне затримання й арешт, незаконний привід у міліцію і обшук, створення нелюдяних (антигуманних) умов у приміщеннях для затриманих і ув’язнених, жорстоке поводження із затриманими, застосування тортур, зґвалтування. Названі види незаконного соціального насильства можна аналізувати за ознаками суспільної небезпеки, заподіяної шкоди.