Історична соціологія. Що таке історична соціологія?
Історична соціологія — напрям соціології, предметом вивчення якого є історичні процеси розвитку суспільства і соціальних систем, інститутів, цінностей та явищ у діахронному вимірі, розроблення соціологічних теорій історичного розвитку і методів соціологічного аналізу історичних даних та прикладні історико-соціологічні дослідження. Напрямом історичної соціології є дослідження історичного розвитку соціальних структур і відносин. Виокремлюють чотири контексти функціонування історичної соціології: 1) історичний (конкретні історичні дослідження, у яких використовуються методи соціологічного аналізу) (див.: Історія); 2) соціологічний (використання соціологією історичного матеріалу як банку емпіричних даних); 3) загальнонауковий (використання історичної соціології у методологічних дискусіях щодо специфіки знань про суспільство, нові наукові дисципліни (культурологія, соціальна антропологія та ін.)); 4) суспільний (використання І. с. для аналізу виникнення та походження актуальних соціальних проблем). Підставою для виникнення історичної соціології стало використання соціологією під час становлення великого обсягу історичних даних (до накопичення достатніх емпіричних даних про сучасне суспільство). Історичні свідоцтва та етнологічний матеріал застосовувалися для обґрунтування теорій формування та розвитку суспільства, його інститутів, утворення соціологічних парадигм, активно використовувалися К. Марксом, Г. Спенсером, А. де Токвілем, Ф. Тьоннісом, Е. Дюркгеймом, М. Вебером та ін. соціологами. Роль М. Вебера є визначальною у формуванні історичної соціології, оскільки саме його бачення історичної перспективи призвело до заперечення позаісторичних механістичних «законів історії» і схем, відмови від механістичної або фаталістичної інтерпретації історичного процесу. Він наголошував на вирішальній ролі суб’єктів людської діяльності у формуванні соціальних, економічних і політичних структур у найширшому сенсі. Концептуалізація історичної соціології відбувалася як теоретичний пошук законів та закономірностей суспільно-історичного процесу. Основою історико-соціологічних досліджень є визнання того, що минуле як соціальний факт — визначна домінанта сьогодення та майбутнього. На основі такого діахронного соціологічного аналізу будуються відповідні теоретичні конструкції. Після виходу праць М. Вебера і до 60-х ХХ ст. інтерес до історичної соціології згас, що було пов’язано з тимчасовою втратою соціологією історичної перспективи й теоретичним позаісторизмом. Це було зумовлено популярністю методів і теоретичних підходів американської соціології, яка тяжіла до прагматизму, соціального біхевіоризму, символічного інтеракціонізму — більш психологічно, а не історично орієнтованих напрямів.
На тлі критики функціоналізму за неадекватне бачення історичного процесу у 60-ті ХХ ст. історична соціологія формується як особливий теоретико-методологічний напрям, проводяться порівняльні історико-соціологічні дослідження певних історичних подій у пошуках спільного механізму соціальних процесів, вироблення теорій колективної дії, моделі і теорії влади (Б. Мур, Ч. Тіллі, М. Манн). Окреслюється тенденція до інтеграції певних теоретичних напрямів у соціології та історії, зокрема зусиллями представників школи Анналів. Одним із напрямів історичної соціології є вивчення історії сучасності з опорою на соціологічний аналіз минулого і з виходом на прогнози суспільного розвитку (світо-системна теорія І. Валлерстайна (див.: Світ-системний аналіз), що пропагує утворення «історичної соціальної науки»). Визначними представниками історичної соціології можна вважати Н. Еліаса (синтетичне вивчення процесуальної природи суспільства), Ф. Абрамса (теоретичне обґрунтування інтеграції соціології та історії), Ч. Тіллі («популістська історія», вивчення колективних дій), П. Штомпку (теорія соціальних змін), українських вчених Е. Афоніна, О. Бандурку, А. Мартинова.