Історичний матеріалізм. Що таке історичний матеріалізм?
Історичний матеріалізм — складова частина філософії марксизму, в якій розглядаються специфічні закони функціонування і розвитку суспільства. Як методологія соціального пізнання історичного матеріалізму є діалектико-матеріалістичним підходом до суспільних явищ. Основні принципи історичного матеріалізму сформулював К. Маркс у передмові до «Критики політичної економії», детальніше їх розглянуто в працях Маркса та Енгельса «Німецька ідеологія», «Злиденність філософії», «Походження сім’ї, приватної власності та держави» та ін. Основним принципом історичного матеріалізму є визнання первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття виступає як сукупність матеріальних суспільних процесів, що існують незалежно від волі індивіда і суспільства загалом. Суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. Зі складної сукупності суспільних явищ історичного матеріалізму виділяє матеріальні відносини, які визначають ідеологічні суспільні відносини, спираючись на той факт, що перш ніж займатися наукою, політикою, філософією, релігією тощо, люди повинні їсти, пити, одягатися. Задовольняти ці потреби вони можуть лише в процесі суспільного виробництва матеріальних благ, за якого вони вступають у певні виробничі відносини, які становлять матеріальне підґрунтя, реальний базис суспільства. Над цим базисом зводяться ідеологічна і політична надбудови. Зміни в базисі спричинені змінами у способі виробництва, який трактується як суперечлива (діалектична) єдність продуктивних сил (людей, зайнятих у виробництві, та засобів виробництва) і виробничих відносин. Суперечності між виробничими силами і формами спілкування розв’язуються через оновлення форми виробничих відносин. Конфлікт між новими продуктивними силами та старими виробничими відносинами виявляється у боротьбі антагоністичних класів і вирішується в ході соціальної революції, яка створює умови для розвитку нових виробничих відносин. Енгельс визначав діалектико-матеріалістичне розуміння історії як такий підхід до всесвітньої історії, який рушійними силами усіх важливих історичних подій вважає економічний розвиток суспільства, зміни способу виробництва та обміну, поділ суспільства на класи і боротьбу цих класів між собою. Не слід ототожнювати історичний матеріалізм з економічним, який зводить усе багатство суспільних відносин лише до відносин економічних. В історичному матеріалізмі економічні відносини є детермінантою суспільних відносин загалом. За кожним видом суспільних відносин визнається певна автономність, яка вимагає системного підходу до вивчення суспільних явищ. Історія людства в історичному матеріалізмі розглядається як закономірний процес зміни суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, буржуазної та комуністичної. Основою кожної формації був певний спосіб виробництва матеріальних благ, який, у свою чергу, ґрунтувався на історично визначеній формі власності на засоби виробництва. До зміни форми власності призводить соціальна революція, спричинена суперечністю між продуктивними силами та виробничими відносинами. Поява приватної власності спричинила існування класів і класової боротьби. Відносини власності закріплює й політична та ідеологічна надбудова класового суспільства.
Отже, підґрунтям держави є не ідея (як це вважалося до марксизму), а економічні відносини. Держава є засобом захисту інтересів класу власників. Визнаючи закономірний характер історичного процесу (історичну необхідність), історичний матеріалізм підтверджує активну роль діяльності людей. Люди є не лише продуктом обставин, які задані як умови життєдіяльності і тому нав’язують певні форми діяльності. Людина здатна активно змінювати ці обставини. Розвиток об’єктивних умов існування людини розглядається як передумова її власного розвитку. Збігання в єдиному процесі розвитку обставин і людини, яка їх змінює свідомо, визначається як практика. У процесі практики розвивається пізнавальна і творча діяльність людини, що змінює умови та спосіб діяльності, тобто реалізується свобода. Історичний матеріалізм розвивали Лафарг, Меринг, Лібкнехт, Плеханов, Ленін, а надалі — А. Грамши, Т. Лукач, представники радянської школи філософії.