Історія. Що таке історія?
Історія (грец. historia — оповідь про минулі події, про те, що пізнано) — наука, яка вивчає розвиток окремих держав і народів, людства загалом в усій конкретності й різноманітності. Історична наука пов’язана із соціологією, політологією, економікою, юриспруденцією, соціальною та культурною антропологією, філософією, філологією та ін. суспільними й гуманітарними науками, використовує їх досягнення у вивченні різних аспектів життя суспільства або специфічних його явищ, запозичує теоретичні поняття, категорії, які використовують ці науки. Як наука про розвиток суспільства історія споріднена з соціологією. Історія відображає потребу людства в самоусвідомленні, є однією з його форм. Як процес розвитку людства історія виникає з появою людей на Землі, виокремленням їх із природного світу і формуванням первісного колективу. З цього моменту люди як суб’єкти історії починають створювати матеріальні й духовні цінності, вести боротьбу з довкіллям і долати суперечності, що виникають у суспільстві, змінюючи відносини між собою. Поступальна хода історії виявляється передусім в історії матеріального виробництва, однак на історичний розвиток суспільства впливають культурні, соціальні, політичні, економічні, демографічні, еколого-географічні чинники, що взаємодіють між собою. Упродовж тривалого часу історія мала описовий характер, а об’єктом її вивчення були зовнішні (переважно політичні) події в їх хронологічній послідовності, окремі аспекти історичного процесу. Пізніше в історичній науці почали виокремлювати елементи, зв’язки, структури людського суспільства, з’ясовувати механізм історичного процесу. Її предметом стало життя людства в усіх його виявах в історичній послідовності. Історична наука спирається на факти минулого й сучасності, описи і розповіді, у яких відображаються об’єктивні процеси розвитку людства. Історик отримує інформацію про історичні факти з історичних джерел (письмові свідоцтва, дані археології, антропології, етнології), накопичує і систематизує факти, вивчає їх взаємозв’язки. На підставі аналізу сукупності фактів історія з’ясовує сутність специфічних законів розвитку суспільства, особливості історичного процесу окремих країн і народів порівняно з іншими, роблячи теоретичні узагальнення. Необхідною умовою об’єктивного вивчення фактів і явищ життя є історизм — опис історичних подій у хронологічній послідовності. Ігнорування принципу історизму призводить до спотворення історичної дійсності, наприклад до звеличення чи модернізації минулого тощо. Постмодерністські теорії в історії заперечують існування історичної реальності (реальності минулого), стверджуючи реальність лише тексту (джерела), що фактично зосереджує історію на текстології, герменевтиці тексту. В історичній науці відбувається спеціалізація, виокремлення її частин: всесвітня історія (історія первісного суспільства, стародавня, середньовічна, нова й новітня); історія великих пов’язаних між собою регіонів (Європи, Близького і Середнього Сходу, Середньої Азії та ін.); історія окремих країн (Великої Британії, США, Росії, України та ін.); історія загальних й особливих явищ, які пережили групи країн і народів (Відродження, Реформації тощо). Дослідження окремих аспектів історії людства зумовило появу таких галузей історичної науки, як економічна, політична, військова, соціальна, гендерна історія, історія повсякдення, історія дитинства тощо. Поява допоміжних (спеціальних) історичних дисциплін (джерелознавство, палеографія, дипломатика, хронологія, сфрагістика, геральдика, нумізматика та ін.) була зумовлена необхідністю розроблення для історії методики дослідження. Ці дисципліни вивчають природу історичних джерел, їх зміст, види, кількість, рівень зберігання, розробляють правила відтворення джерел, їх датування, перевірки свідчень за відомостями з інших джерел, прийоми виявлення, відбору та вивчення фактичного матеріалу. Органічними частинами історія є археологія і етнографія, окрему групу становлять суміжні дисципліни: І. природознавства та його розділів (фізики, біології, хімії та ін.), історія техніки, держави і права, економічних, політичних учень, військового мистецтва тощо. Проблема теоретичних та емпіричних взаємовідносин історії та соціології постійно дискутується.
Протягом ХІХ—ХХ ст. відбувалися як теоретико-методологічні зближення і відповідні синтетичні емпіричні дослідження, так і концептуальні розмежування в моменти криз суспільних наук. Низка теоретичних положень соціологів запозичувалась у істориків, які конструювали теорії соціального розвитку (Ф. Савіньї, К. Ейхгорна, Б. Нібура, Л. фон Ранке, Л. Бурдо, П. Лакомба, Ш. Ланглуа, Г. Моно та ін.). Під впливом соціології О. Конта сформувався напрям позитивістської історіографії (див.: Позитивізм), а Г. Спенсер сприяв створенню в історичній науці цілісної моделі еволюції людського суспільства. К. Маркс виробив соціально-політичну й економічну теорію, яка активно використовувалася в історичних дослідженнях (див.: «Анналів» школа). Удосконаленню теоретичних та практичних аспектів вивчення доби індустріального суспільства, сучасності сприяли соціологічні концепції Е. Дюркгейма та М. Вебера. Вплив соціології на історію відбувається насамперед на рівні теорії (інтерпретації і моделі розвитку суспільства і цивілізації) та за рахунок використання результатів емпіричних соціологічних досліджень як вагомих джерел історії ХІХ—ХХ ст.