Відчуження соціальне — 1) процес перетворення діяльності людини на ворожу стосовно неї силу, яка придушує і руйнує соціально-біологічну та морально-психічну цілісність індивіда; 2) соціальні результати цього процесу, передусім відсторонення у будь-яких формах індивідів, людських груп від явищ, процесів, подій, які відбуваються у суспільстві; 3) відчуття індивідом відстороненості, ізоляції від ситуації, групи, культури тощо; один із суспільно значущих елементів і результатів соціальної взаємодії індивідів, який виступає як протилежність соціального освоєння, присвоєння і привласнення; 4) процес втрати соціальним об’єктом можливості освоювати необхідні для соціального життя компоненти реальних явищ, процесів, подій, які відбуваються у суспільстві, контролювати ці компоненти, володіти ними, внаслідок чого соціальна реальність стає чужою для людини. Розуміння соціального відчуження нерозривно пов’язане із загальнішою філософською категорією — відчуженням, яка застосовується для позначення суспільного процесу, в межах якого відбувається перетворення результатів і продуктів людської діяльності на незалежну, не контрольовану ними силу, що починає домінувати над творцями, пригнічує їх. Досліджували відчуження античні філософи, науково воно було обґрунтоване протягом XVII—XX ст. (М. Вебер, Г. Гегель, К. Маркс, Г. Маркузе, С. Міллс, Ж.-Ж. Руссо, Е. Фромм, О. Шпенглер та ін.). Виокремлення соціального відчуження із загальної категорії зумовлене особливою значущістю відчуження в соціальній сфері, хоча феномен відчуження поширений в різних сферах (ідеологічній, морально-етичній, політичній, правовій тощо), а найбільше — в економічній. Гегель зазначав, що основою відчуження є відчужена діяльнісна сутність особистості. Ґрунтовно проаналізував відчуження К. Маркс, характеризуючи феномен відчуження праці за капіталістичного способу виробництва. Відчуження у сфері праці є причиною виникнення відчуження в усіх інших сферах. За Марксом, природа відчуження походить з відносин, що виникають у працівника із сферою матеріального виробництва, в якій він задіяний, та з несправедливого розподілу виробленого людиною продукту; є наслідком експлуатації, приватної власності на засоби і результати виробництва, розподілу праці. Мету діяльності працівника визначає капіталіст, тому працівник усвідомлює себе як засіб реалізації намірів інших людей. Внаслідок цього відбувається відчуження працівника від умов і продуктів праці, засобів виробництва, природи, своєї родової сутності, інших людей, суспільства, самого себе. Хоча Марксова концепція ґрунтується на економічному підході, багато аспектів відчуження пов’язані зі сферою соціального. Ліквідація відчуження можлива за встановлення у сфері матеріального виробництва відносин, підпорядкованих вищим людським цілям і цінностям. Існує протилежний погляд, прибічники якого вважають відчуження довічним явищем, яке не можна усунути, тому що воно зумовлене соціально-психологічною природою самої людини.
Наприклад, за Ж.-Ж. Руссо, соціальне відчуження неминуче хоча б внаслідок того, що люди обов’язково втрачають первинну свободу і незалежність, коли створюють суспільний договір заради певної регламентації життя (введення законів, норм, правил тощо), чим делегують значну частину прав особистості політичному органу, державі. Соціальне відчуження ґрунтується не тільки на класових засадах і не залежить лише від суспільного ладу. Поширена думка, що соціальне відчуження завжди відбувається у разі соціального обміну компонентами соціальної реальності (діяльності, її результатів, майна, прав, статусу, ролі тощо), оскільки при цьому певний суб’єкт набуває (освоює) певні компоненти за рахунок їх відчуження від іншого суб’єкта. Соціальне відчуження може відбуватися безвідносно до соціального обміну, якщо за будь-якого суспільного устрою у державі нерівномірно й несправедливо розподілено владу і власність; держава або певні недержавні соціальні інститути мають змогу і здійснюють відчужувальні дії щодо індивідів, груп, організацій та ін. соціальних інститутів; діяльність певних індивідів, груп тощо не забезпечена підтримкою наявних соціальних інститутів, панівних суспільних норм і цінностей. У соціологічному вимірі найбільша небезпека соціального відчуження пов’язана з тим, що привласнення праці робітника (її умов, результатів тощо) власником засобів виробництва зумовлює відчуження необхідних людині компонентів соціальної реальності (праця, власність, влада, культура, безпека тощо) — вони їй не належать, нею не контролюються. Одна із закономірностей соціального відчуження полягає в тому, що чим воно сильніше, тим більше працівники змушені підпорядковуватися цілям власників засобів виробництва. Внаслідок цього посилюється відчуття індивідом власного неблагополуччя, відсторонення від певної діяльності тощо. Це спричиняє фундаментальні зміни свідомості як на індивідуальному, так і на груповому рівнях, які проявляються, наприклад, у втечі від дійсності (ескапизм); запереченні групових цілей, цінностей, засобів (ретреатизм); аномалії релігійного світогляду (сектантство); зосередженні на гедоністичних та споживацьких цінностях; заміні суспільно-корисної продуктивної праці як засобу самореалізації на сумнівні або незаконні способи заробітку; девіантній поведінці, маргіналізації тощо. Деякі дослідники (Шпенглер та ін.) відзначають посилення соціального відчуження в історичному контексті з розвитком цивілізації, яка продукує знеособлені форми соціальних зв’язків, що пригнічують людську творчість. За Вебером, людина втрачає індивідуальність і свободу внаслідок посилення бюрократизації соціальних інститутів. Негативні прояви соціального відчуження ускладнюють суспільний розвиток. Наприклад, політичне відчуження — одна з форм соціального відчуження — фіксує розрив між суспільством і людиною, внаслідок чого спотворюються відносини між об’єктом і суб’єктом соціальної політики, відбувається їх дегуманізація; за відчуження влади її об’єкти, тобто більшість населення, позбавлені можливості стати суб’єктами владних відносин, дієво впливати на прийняття рішень, сприймають владу як чужий, ворожий інститут, у них формується комплекс політичної неповноцінності, конформізму, пасивності, апатії. Незадоволення життям, втрата соціальних орієнтирів і цінностей тощо заважають створенню громадянського суспільства, побудові соціальної держави, сприяють появі та збільшенню кількості соціально знедолених та нетипових груп. Тому соціологія вивчає вплив соціального відчуження на індивіда і суспільство, намагається віднайти ефективні засоби його зменшення. Наприклад, у сфері виробництва власники застосовують методи менеджменту, спрямовані на залучення робітників до життя організації, прийняття рішень, обговорення та удосконалення трудових процесів, формування відчуття причетності до загальної справи, «корпоративного духу» тощо. Доведено наявність прямого зв’язку між якістю продукції та продуктивністю праці, з одного боку, і якістю трудового життя — з іншого. Сучасні інформаційні суспільства хоча й зменшують експлуатацію, але продукують нові чинники, здатні стимулювати й посилювати соціальне відчуження, зокрема зростання темпу і ритму життя за умови скорочення терміну рекреації, підвищення емоційного навантаження за зменшення частки позитивних емоцій; вплив урбанізації, обмеження територіально-соціального простору. Резерви психоемоційної адаптації людського організму обмежені, а можливості їх відновлення звужуються. Серед населення розвинутих країн поширюється психоемоційне перенапруження, комунікативне перенасичення, зниження індивідуальної реактивності, що призводить до формалізації міжособистісного спілкування, байдужості, внутрішнього відсторонення від цілей та інтересів соціального оточення. Прибічники довічного існування соціального відчуження дискутують з приводу пошуку методів мінімізації його впливу в інформаційному суспільстві, адаптації людей до нових соціальних і виробничих умов. Прибічники трактування відчуження як явища, що мине з розвитком людства, сподіваються на ліквідацію приватної власності, демонтаж системи ринкового господарювання, трансформацію найманої праці у вільну творчість тощо. Сучасні суспільствознавці вважають, що рівень відчуження і самовідчуження людей є певним індикатором керованості процесів розвитку людства, гуманності соціальних змін. Однак в їх поглядах немає єдності щодо того, якою мірою різноманітні спроби інструменталізації поняття «відчуження» в емпіричних соціологічних дослідженнях є адекватними багатобічності проявів та складній філософській сутності цього феномену.