Фольклорне віршування. Що таке Фольклорне віршування? Літературознавчий термін. Словник літературознавчих термінів
Фольклорне віршування — сукупність норм і принципів організації фольклорного віршового твору. Від часів синкретичних ритуальних дійств та ігор до нас дійшли тексти, що надаються до аналізу у вимірах усіх основних версифікаційних систем, навіть міжсистемних — як усередині поезії, так і між нею та прозою. Причому іноді це може бути один і той же текст:
А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли.
Під кутом зору силабіки це буде 10-складник із можливими цезурами після кожного коліна /4+3+3+/2. У вимірах тоніки — акцентовик, де кожен стих дистиха має по два сильних наголоси (на обох словах сіяли), а початкові несамостійні, слабонаголошені слова та кількість складів у них (у даному разі — однакова) можуть і не братися до уваги. Нарешті, навіть із погляду пізнішої силабо-тоніки вірш можна розглядати як тристопний амфібрахій (∩ ∩ ∩/ ∩ — ∩/ ∩— ∩/ ∩), де перша стопа — трибрахій, у якому склади або зовсім не наголошені, або, залежно від інтонації мовця, другий чи третій склади — напівнаголошені. Усі три підходи не перекреслюють, а доповнюють один одного, підтверджують феномен плюривалентності (багатовимірності) віршової мови. Однак досі йшлося лише про текст гаївки. Наявність мелодії та пантоміми вносить істотні корективи як у наголошеність, так і в довжину складів, у чому виявляється зближення з іще глибшою метричною версифікаційною системою. Останнє слово віршорядка втрачає свій звичний наголос і набуває вокального — сіяли. Цей наголошений склад розтягується в часі на дві мори, тобто рівно на стільки, скільки часу треба, щоб вимовити два короткі склади. Так само — й інший наголошений склад, який на першому слові сіяли збігається з вокальним. Отже, до 10 складових мор додаються ще 2 вокальні, завдяки чому дістаємо чітке тритактове (або триколінне) членування: А ми про-со / сі-і-я-ли / сі-я-ли-и. Спів супроводжується відповідною пантомімою та притупуванням (А ми просо витопчем, витопчем і т. д.). За подібної ситуації з’явились і грецькі терміни арсис і тезис (буквально — піднімання та опускання ноги, а в переносному значенні — довша та коротша частини віршової стопи). Ці терміни вживаються і в силабо-тоніці на позначення відповідно наголошеної та ненаголошеної частин стопи. Останнім часом їх витісняють ікт (лат. ictus — удар, хоча позначуване цим терміном сильне місце може іноді й не нести наголосу) та міжіктовий інтервал. Схожі внутрітактові розтягування складів зустрічаємо і в коломийках (див.: Тактовик). Розрізняють три основні типи фольклорного віршування — пісенне (тут виявляються всі три принципи версифікації), речитативне (переважно тоніка і римована проза), говірне (найрізноманітніші римовані тексти). У говірному віршуванні втілені блискучі взірці версифікаційної техніки, особливо у т. зв. дитячому фольклорі (або ж фольклорі для дітей) — загадках, приказках, забавлянках, лічилках, триндичках, закличках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях; а також у дорослих замовляннях, заклинаннях тощо. Немає різкої межі між цими типами віршування, оскільки, наприклад, говірну забавлянку можна водночас і проспівувати: Був собі Будько / Мав халабудку, /1 ставок, / І млинок / І капусти шматок, /1 штани портят, / Що дерлися по стіні. / Гарна моя байка чи ні? Два перші рядки ніби задають ритм усій забавлянці, два наступні розтягуються в часі виконання за рахунок подовження наголошених складів (це — два напівстихи одного стиха), передостанній, навпаки, стискається, зберігаючи ізохронізм, а останній стає вже не дво-, а тринаголошеним, погамовуючи, сповільнюючи темпоритм забави і ніби переводячи її в річище діалогу. Речитативне віршування зустрічається переважно у думах, фольклорних баладах, старинах (первісна назва билин), історичних піснях, плачах, духовних віршах (фольклоризованих), а також і в пародіях на молитви, у бурлескному низовому гуморі мандро-ваних спудеїв, лицедіїв, скоморохів, дяків та ін. (див.: Райошник).
Ой у неділю барзо рано-пораненько
Не сива зозуля закувала —
Сестра брата своєго із подвірні своєї
В войско виряджала…
(дума Проводи козака до, війська).
Пісенне фольклорне віршування теж охоплює найрізноманітніші жанри — гаївки, веснянки, купальські, петрівчані, весільні, колискові, побутові, танцювальні, хороводні, русальні, жниварські, гребовицькі, чумацькі, пісні про кохання,, коломийки, шумки, колядки, щедрівки та пародії на них. Ось лише один із фрагментів весільних пісень (виконується під час обряду розплітання коси у молодої):
Ой глянь, дівчино, через калач
Чорними очима та й заплач,
Бо іде твій розмай-коса,
Загуби-краса,
Горіховий цвіте,
Зав’язаний світе.
Звичне для фольклору попарнё римування тут доповнюється понадсистемною римою (дівчино — очима), вишуканою фонічною і тонічною організацією тексту, лексично багатого, емоційно наснаженого, що в поєднанні з мелодією є маленьким мистецьким шедевром.
Фольклорне віршування. Що таке Фольклорне віршування? Літературознавчий термін. Словник літературознавчих термінів
Повернутися на сторінку Словник літературознавчих термінів