ПОНЯТТЯ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ ЯК ДОБРОСУСІДСТВА КУЛЬТУР. ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ, МІЖКОНФЕСІЙНИХ КОНФЛІКТІВ, ЛЮДИНА І СВІТ
ХІД ЗАНЯТТЯ ПОНЯТТЯ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ ЯК ДОБРОСУСІДСТВА КУЛЬТУР. ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ, МІЖКОНФЕСІЙНИХ КОНФЛІКТІВ, ЛЮДИНА І СВІТ
III. Актуалізація опорних знань
Перевірка домашнього завдання
Виступ учнів з електронною презентацією «Національні проблеми України».
Бесіда
1. Що таке культура?
2. На що впливає рівень культури особистості та рівень культури в суспільстві?
3. У чому полягає значення соціальних явищ та процесів для формування культури?
4. Чи можливе співіснування декількох культур?
5. Чому важливо поважати культури інших народів?
6. Як повага до культури іншого народу пов’язана з міжнаціональними та міжконфесійними конфліктами?
IV. Вивчення нового матеріалу
Поняття «культура»
Культура (від лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.
Поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузькому сенсі — сфера духовного життя людей.
Сучасне людство налічує тисячі народів, майже 200 держав, понад 6 млрд. жителів. Серед всієї маси людей немає двох однакових осіб. Кожен має свої особливості. Крім індивідуальних відмінностей, виділяють також групові: сімейні, статеві, вікові, професійні, національні і т. ін. Будь-яка нація, соціальна група сприймає із системи загальнокультурних людських цінностей тільки те, що відповідає духовному настрою їхнього рівневі розвитку, рівню розвитку можливостей. Регіональні та національні культури стають взаємопов’язаними. Вони впливають один на одного, посилюється взаємозв’язок різних країн і народів. Крім того, з’являється потужна тенденція до збереження власної ідентичності національної культури.
Національна культура та її основні компоненти
Поняття «нація» (від лат. natio — плем’я, народ) зазвичай розглядається як історична спільнота людей, що формується в процесі становлення спільноти їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Складається з різних племен і народностей. Ряд сучасних вчених пов’язують націю з певним народом, виділяючи з-поміж її сутнісних принципів спільність самосвідомості і соціальної структури. Інші розглядають націю як спільність приналежності до певної держави.
Говорячи про національну культуру, застосовують термін «цивілізація» . Цей термін часто вживають як синонім культури або як рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, сучасна цивілізація).
Більшість вчених визначає цивілізацію «як соціокультурну спільність, що має якісну специфіку», «як цілісне конкретно-історичне утворення, що вирізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури». Основними компонентами національної культури є національна мова, традиції, звичаї, релігія.
Існують різні типи національних культур, з-поміж яких виділяють західноєвропейську культуру, північноамериканську, південноазіатську. Характеризуючи кожний з цих видів, можна виявити їх загальні та індивідуальні риси.
Західноєвропейська культура успадкувала 7 попередніх цивілізаційних досягнень і культуру декількох імперій. Єдиного культурного простору в Європі немає, вона розділена на Західну і Східну. Безпосередньо в Західній Європі різниця між культурами народів, наприклад, Скандинавії та Середземномор’я є доволі відчутною. Машинна (техногенна) цивілізація Заходу виникла як традиційний шлях розвитку. Людина Заходу — володар над природою. «Екологізація» сучасної моделі техногенної цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою, веде до активного пошуку «точок дотикання» з національними культурами в різних регіонах планети. Але європейська культура прагне перетворити світ, а китайська, наприклад, вважає світ «кращим із можливих» і утверджує ідею про необхідність пристосуватися до нього.
Росіянину та українцеві завжди був незрозумілий раціоналізм французів. Французи схильні уявляти картину світу за схемами розуму і набагато менше вдаються в колективні спогади, ніж німці. Скандинавія далека від Росії через протестантський пуританізм. Пуританська етика з її прагматизмом не зрозуміла слов’янам.
Незважаючи на те, що Європа і Америка мають певні спільні проблеми, між їх культурами спостерігаються значні відмінності. У США існує культ сили й успіху, там особливо значущою є потреба у вчителі, наставнику. Характерною ознакою північноамериканської культури є культ речей. Цей культ був створений переселенцями, які починали життя на порожньому місці. Ще однією ознакою американської культури є значущість майстерності в будь-якій справі. В основі «великої американської мрії» лежить сподівання кожного американця виграти мільйон, а кожного чистильника взуття — стати президентом. У 70-80-х рр. принципи індивідуалізму, незалежності і надсамостійності були обов’язковим атрибутом успішної реалізації «американської мрії». Спосіб дій і навіть думок у американця не такий, як у європейця. Для американця як носія англосаксонської цивілізаційної традиції загальними цінностями є свобода і демократія, плюралізм, власність та ринкова економіка. Європейця хвилює інший суб’єкт історії — народ, нація, національна меншина і т. ін. Американець віддає перевагу не родинним стосункам, а кар’єрі. У розумінні європейця в основі концепції нації лежить цілісність етносу. Європейцям весь час треба відчувати себе в історії — історії сім’ї, народу, нації. Американцям же як молодий нації не притаманне почуття історії.
Країни Стародавнього Сходу: Межиріччя, (Месопотамія), Індія, Китай, вважаються колискою цивілізації. Ще в XII столітті Європа знала, що вся влада і мудрість людини беруть початок на Сході. Традиційне, або східне, суспільство може вести один і той же спосіб життя століттями і навіть тисячоліттями. Але і на Сході існує кілька культур. Надзвичайна стабільність соціальних умов цивілізації Сходу йде на користь її ефективності. Цілковитою протилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її ознакою є рухомість, різноманітність, мінливість. Південноазіатський вид культури поширений на густонаселених територіях. Тут культивується володіння своїм тілом і волею, а також масова схильність до задоволень. Загибель одних східних культур і виникнення інших не змінює власне тип культури. Види діяльності, їх способи та цілі на Сході консервативні. їхньою основною культурною ідеєю є традиційні міфи, канонізовані стилі мислення. Для людини Сходу важливе взаєморозуміння людини і природи, рівновага між людиною та її землею. Східна людина вважає себе частиною природи і ніколи не відділяє себе від неї. Для китайської культури характерний оптимістичний світогляд, спокійне ставлення до життя і смерті. Людина живе в єдиному Всесвіті, де живі і мертві перебувають у тісному зв’язку. Це єдиний світ, де небуття і буття взаємно переходять і взаємно обумовлюють одне одного. На рівні повсякденної свідомості ця філософська мудрість виражається у формах різного роду обрядів, культу предків, віри в існування померлих серед живих. Звідси і дивні з точки зору європейця звичаї, наприклад дарування труни небезпечно хворій людині, що роблять на знак уваги і доброго ставлення. Смерть слід сприймати без страху. Людина, на порозі смерті уподібнюється подорожньому, що вирушає в далеку путь. Звідси і характерне для китайської культури уявлення про споконвічну єдність світу.
Принципи формування загальнолюдської культури
Біомаса людства становить одну п’ятитисячну від загальної маси усіх живих істот. За час існування роду людського змінилося близько тисячі поколінь (якщо за тривалість життя кожної людини брати приблизно 60 років). Що ж об’єднує таких різних людей в єдину спільноту? Очевидно, єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу. Цілісність світу — це взаємозв’язок і взаємозалежність людей і народів, що з’явився як наслідок розвитку виробництва у світовому масштабі і виникнення глобальних проблем. Цілісність світу послужила основою для становлення сучасного людства і єдиної загальнолюдської культури.
Сучасна культура заснована на загальнолюдських цінностях, русі захисту прав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному ставленні до життя й навколишнього середовища.
Рух до загальнолюдської культури, що знімає первинне протиставлення «ми — вони», не простий процес. Суперечність цю не можна вирішити, просто знехтувавши іншими поглядами, точкою зору, культурною позицією. Такий шлях є безперспективним, він повертає людство до часів варварства. Загальнолюдська культура — це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, способи світовідчуття і світосприйняття дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство зараз вибудовує єдину цивілізацію Землі, де немає місця класовій і расовій ненависті, нехтуванню правами людини і народів, неграмотності, економічному і культурному колоніалізму.
В основі формування єдиної планетарної цивілізації — дедалі збільшувана інтенсивність різного роду зв’язків — комунікаційних, політичних, економічних, культурних. У результаті виникає нова системна якість — загальнолюдська культура, посилюється взаємозв’язок різних країн, народів, а кризові й антикультурні явища, що виникають в одному секторі єдиної цивілізації, позначаються і на інших регіонах. Водночас спостерігається більш інтенсивний глобальний взаємозв’язок, коли культурні зразки, наукові досягнення, твори мистецтва, нові форми соціального або політичного життя транслюються і засвоюються протягом нетривалого періоду в усьому цивілізованому просторі.
Розвиток культури як цілісності — суперечливий процес. Становлення світової культури в XX ст. супроводжувалося потужним рухом росту національних культур. Саме наш час продемонстрував обмеженість європоцентристського погляду на культуру, коли техногенна європейська культура стала провідною, базисною щодо усіх інших, регіональних і національних. Так, східні країни цілком змогли адаптувати цінності західної культури до своїх систем виробництва й освіти. Країни Тихоокеанського регіону перетворилися на один з локомотивів науково-технічного прогресу. При цьому культурні основи їхнього життя залишились специфічними, особливими.
Розв’язання проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема від єдності та розмаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.
Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядаються як діалектична єдність. Власне національна культура трактується ширше і не зводиться до національно особливої, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття «національна культура». Її слід вважати «процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії», а також «сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як власне народом, так і запозичених в інших народів з використанням у своєму розвитку».
Таким чином, національна культура — це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно особливого).
Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття.
Міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти та шляхи їх розв’язання
Міжетнічні (міжнаціональні) відносини — відносини між етносами (народами), що охоплюють усі сфери суспільного життя.
Рівні міжетнічних взаємин:
1) взаємодія народів у різних сферах суспільного життя;
2) міжособистісні стосунки людей різної етнічної приналежності.
У сучасному світі відбувається економічне, культурне і навіть політичне зближення (інтеграція) націй (ЄС — Європейський Союз).
Європейський Союз, утворений 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. на базі Європейського Співтовариства, об’єднує: Бельгію, Великобританію, Німеччину, Грецію, Данію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію, Ірландію, Австрію, Швецію, Фінляндію, Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Естонію, Латвію, Литву, Словенію, Кіпр, Мальту, Болгарію і Румунію.
У червні 2004 р. була прийнята Європейська конституція. Вона зумовила критику з боку Ватикану через відсутність згадки про «християнське коріння» європейської цивілізації. До того ж Іспанія і Польща спробували переглянути порядок прийняття рішень в ЄЄ (замість нинішнього, де враховували «питому вагу» економік країн-членів, перейти до процедури, за якої кількість голосів від кожної країни було б пропорційно її населенню). Проте після приходу до влади в Іспанії уряду соціалістів ця країна відмовилася від своїх намірів. Нова Конституція була підписана 29 жовтня 2004 р. у Римі. Для того щоб вона набула чинності, її мали ратифікувати парламенти усіх країн-членів. У деяких країнах цей процес відбувався шляхом всенародних референдумів. 2005 р. референдуми у Франції та Нідерландах відмовилися від Конституції. 2009 р. Конституцію нарешті (з деякими застереженнями — заборона на аборти) підтримали Ірландія та Польща.
Інший шлях міжнаціональної інтеграції обрали в СІЛА (стратегія «плавильного котла»).
«Плавильний котел» (melting pot) — концепція, згідно з якою США представляє собою своєрідний «плавильний котел» (тигель), що перетворює представників різних етнічних груп на американців.
Етнічна міксація — змішування різних етнічних груп і поява нового етносу (Латинська Америка).
Асиміляція (від лат. assimilatio — злиття, уподібнення, засвоєння) — в етнографії злиття одного народу з іншим, що супроводжується втратою одним з них власної мови, культури, національної самосвідомості. Розрізняють природну асиміляцію, що виникає через контакт етнічно різнорідних груп населення, змішані шлюби і т. п., і насильницьку асиміляцію, характерну для країн, де національності нерівноправні.
Аккультурація (лат. accumulare — накопичувати + cultura — обробіток) — взаємне уподібнення і пристосування різних культур народів і окремих явищ цих культур за умов домінування більш високорозвиненої культури народу.
З іншого боку, активізується прагнення народів знайти національну самостійність (диференціація), протистояти експансії на/ держав.
Мультикультуралізм — політика, спрямована на розвиток і збереження в окремо взятій країні та у світі в цілому культурних відмінностей; обґрунтовує таку політику теорія або ідеологія.
Мультикультуралізм протиставляється концепції «плавильне го казана» (англ. melting pot), де передбачається злиття всіх кулі тур в одну.
Націоналізм — ідеологія, політика, психологія і соціальна практика відокремлення і протиставлення однієї нації іншим, пропаганда національної винятковості окремої нації.
Види націоналізму: етнічний, державно-державний, no6утовий.
Шовінізм — крайня, агресивна форма націоналізму, названа так за ім’ям солдата Н. Шовена, палкого прихильника завойовницької політики Наполеона.
Дискримінація (від лат. discriminatio — розрізнення) — обмеження (фактично чи юридично) прав будь-якої групи громадян за національною, расовою, статевою, релігійною ознаками. У галузі міжнародних відносин — надання громадянам і організаціям будь-якої держави менших прав і привілеїв, ніж громадянам і організаціям інших держав.
Сегрегація (від пізньолат. segregatio — відділення) — політика примусового відокремлення будь-якої групи населення за расовою чи етнічною ознакою, одна з форм расової дискримінації.
Апартеїд (мовою африканс apartheid — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення, залежно від їх расової приналежності, політичних, соціально-економічних і громадянських прав, аж до територіальної ізоляції. Сучасне міжнародне право вважає апартеїд злочином проти людства.
Геноцид (від грец. genos — рід, плем’я і лат. caedo — вбиваю) — один із найтяжчих злочинів проти людства, винищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також навмисне створення умов існування, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп, так само як і заходи щодо запобігання дітонародженню в їх середовищі (біологічний геноцид).
Такі злочини в масових масштабах вчиняли гітлерівці під час Другої світової війни, спрямовані проти слов’янського та єврейського населення.
У гітлерівській Німеччині було знищено в таборах смерті (Треблінка, Освенцім) близько 6 млн. євреїв. Цю трагедію назвали голокостом (від грец. «всезнищення через спалення»).
Голокост (холокауст) (англ. holocaust від грец. holokaustos — спалений цілком) — загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок систематичного переслідування і знищення його нацистами та їхніми посібниками у Німеччині і на захоплених нею територіях протягом 1933-1945 pp.
Сепаратизм (франц. séparatisme від лат. separatus — окремий) — прагнення відокремлення, відособлення; рух за відокремлення частини держави і створення нового державного утворення (сікхн, баски, таміли) або за надання частині країни автономії.
Ірредентизм (від італ. irredento — незвільнені) — 1) ідея возз’єднання з основним ядром нації (ірландці в Ольстері), 2) політичний і суспільний рух в Італії наприкінці XIX — на початку XX ст. за приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщини з італійським населенням — Трієста, Трентіно та ін.
Міжнаціональні конфлікти (у вузькому сенсі) відбуваються між державами або всередині конфедерації, яку складає низка політично самостійних країн, населених різними етносами. Міжетнічні конфлікти виникають всередині держави.
Міжнаціональний конфлікт (у широкому сенсі) — це будь-яка конкуренція (суперництво) між групами — від протиборства за володіння обмеженими ресурсами до соціальної конкуренції — в усіх тих випадках, коли протистояння зумовлено етнічною приналежністю її членів.
Причини міжнаціональних конфліктів
1. Економічні причини — боротьба етносів за володіння власністю, матеріальними ресурсами (земля, надра).
2. Соціальні причини — вимоги цивільного рівноправ’я, рівності перед законом в освіті, оплаті праці під час прийому на роботу, особливо на престижні місця в органах влади.
3. Культурно-мовні причини — вимоги збереження чи відродження, розвитку рідної мови, об’єднання етносу в єдине ціле.
4. Конфесійні, релігійні відмінності.
5. Історичне минуле взаємин народів.
6. Етнодемографічні — швидка зміна співвідношення численності контактуючих народів внаслідок міграції та відмінностей у рівні природного приросту населення.
Типи міжнаціональних конфліктів
1. Конфлікти стереотипів (етнічні групи чітко не усвідомлюють причини суперечностей, але щодо опонента створюють негативний образ «небажаного сусіда», вірмено-азербайджанський конфлікт).
2. Конфлікт ідей: висунення тих чи інших домагань, обґрунтування «історичного права» на державність, на територію (Естонія, Литва, Татарстан).
3. Конфлікт дій: мітинги, демонстрації, пікети, прийняття інституціональних рішень, відкриті зіткнення.
Способи розв’язання конфліктів:
1) позбавитися найбільш радикальних елементів або груп і підтримати сили, більш схильні до компромісів; важливо виключити будь-які чинники, здатні консолідувати конфліктуючі сторони (загроза застосування сили, наприклад);
2) застосування широкого спектра санкцій — від символічних до військових. Слід враховувати, що санкції можуть спрацювати на екстремістські сили, призвести до посилення конфлікту. Збройне втручання можливе лише в разі, якщо конфлікт, який набув форми збройних зіткнень, призвів до масових порушень прав людини;
3) поділ глобальних цілей на ряд послідовних завдань, які вирішують послідовно — від простих до складних;
4) запобігання конфліктам — сума зусиль, спрямована на те, щоб не допустити подій, що призводять до конфліктів.
V. Підсумок
Культура будь-якого народу розвивається не ізольовано від культур інших народів, а закономірно перебуває в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів.
Одним із найважливіших факторів, що сприяє успішному розвитку національних культур, є засвоєння художнього досвіду інших народів. Інтенсивність і плодотворність цього процесу забезпечують соціально-економічні зв’язки, що зумовлені прагненням народів до взаєморозуміння та взаємозбагачення.
Так формується загальнолюдська культура, до складу якої входять автономні культури усіх народів. Однак кожен окремий індивід, кожен творець оперує конкретними поняттями, творить конкретною мовою, перебуває під впливом свого середовища. Словом, він належить до національної культури, без якої нема культури загальнолюдської, так само як неможлива національна культура без індивідуального творця.
Становлення світового ринку планетарного типу та стрімке розгортання інформаційної революції свідчать про те, що людство вступає в нову глобальну планетарну еру, переходить до нової універсальної технічної та інформаційної цивілізації.
Сьогодні постає проблема формування єдності етнокультурного розмаїття, яке є головною умовою існування світової культури як цілісного феномена.
«Полікультурність» — це такий принцип функціонування та співіснування в певному соціумі різноманітних етнокультурних спільнот з притаманним їм усвідомленням власної ідентичності, що забезпечує їх рівноправність, толерантність та органічність зв’язку з широкою кроскультурною спільнотою, взаємозбагачення культур, а також наявність та визначення спільної загальнодержавної системи норм та цінностей, які становлять основу громадянської свідомості кожного члена соціуму.
Здатність людини розвиватися на мультикультурній основі, засвоювати нові культурні цінності стає дедалі більш соціально значущою. Це один із ефективних механізмів соціокультурної динаміки, власне процесу культуротворчості.
У процесі інтеркультурної освіти і виховання здійснюється формування кроскультурної свідомості як прояву комунікативної раціональності. Вона є цілісним стійким соціально-психологічним утворенням, що включає толерантність, повагу до інших поглядів, культур, релігій, уміння спілкуватися й адаптуватися в полікультурному середовищі.
ПОНЯТТЯ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ ЯК ДОБРОСУСІДСТВА КУЛЬТУР. ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ, МІЖКОНФЕСІЙНИХ КОНФЛІКТІВ, ЛЮДИНА І СВІТ
Повернутися на сторінку Людина і світ